Рiднi дiти

Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:
– Прийому нема!
Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.
– Що ти кричала, клята дівко? – один з них боляче схопив її за плече.
– Прийому сьогодні нема… Прийому сьогодні нема… Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! – кричала Ліна.
Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?
Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник…
– Сьогодні прийому нема! – закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.
А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі…
За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито… І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.
їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:
– Я не розумію… Я нічого не знаю…
І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.
З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.
За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.
– Подихати… хоч трошки подихати свіжим повітрям, – прокинулося в ній нестерпне бажання.
– Юзю… – прошепотіла вона сусідці, – подихати… до вікна… Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.
– Ой! – раптом скрикнула вона.
– Що? Що? – жінки поглянули теж крізь вікно. – Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу…
У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель…
– Ой! – прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.
– Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? – спитала вона згодом.
– То ваші діти, – тихо пояснила Юзя. – Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.
– А чому вони окремо від батьків?
– Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.
З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.
Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.
Раптом вона відчула – за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.
Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!
Що з ними буде… Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.
Якось вартовий викликав її і Юзю.
– Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. «Може, це до тих дітей? – майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели
за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох – шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.
– Ти станеш прати, – ткнула вона пальцем на Юзю, – а ти, – наказала вона Ліні, – помиєш підлогу в ізоляторі.
В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.
– Як тебе звуть? – спитала вона дівчинку років п'яти.
– Єва, – ніби завчено відповіла та.
– Ти давно тут?
– Я не знаю.
– А де твоя мама?
– Я не знаю.
– А як звуть того хлопчика? – Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.
– То Ганс.
Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.
Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом – Ліна аж випустила ганчірку з рук – сказав трохи ламаною українською мовою:
– Бабцю, бабцю… Ясик пити хоче… – і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.
Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.
– Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! – зашепотіла вона. – Ясику, Ясику.
І раптом почула шепіт:
– Kommen Siй hier, bitte![9] – то шепотіла дівчинка з кутка.
Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:
– Ви не німка? Не німка?
– Ні, – похитала головою Ліна, – я українка, а ти?
– Я Ліда, а не Лінда, – уперто сказала дівчинка, – а маму звуть Феня, а Гансика – Ясик. А баби Василини нема. – Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.
– А як твоє прізвище?
– Я не знаю.
– А Ясика?
– Я не знаю.
– А звідки ви?
І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму – Фенею, а Ганса – Ясиком.
Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.
– Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, – почула Ліна голос і пізнала… фрау Фогель. – І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.
– Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.
– Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?
– У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.
– Що це за жінка? – спитала раптом фрау Фогель, помітивши Ліну. Ліні здалося, що в неї зупинилося серце.
– Це нам надіслали попрати білизну. Адже ви знаєте, як зараз важко з робочою силою. Гер комендант був такий люб'язний, що надіслав для допомоги двох з табору.
– А, – промовила зневажливо фрау Фогель, – дивіться лише за ними, а я піду до гера Хопперта, він приїхав. – І, слизнувши поглядом по зап'ятій у марлеву косинку голові Ліни, випливла з кімнати.
Даремно злякалася Ліна. Фрау Фогель ніяк не могла б пізнати у цій виснаженій жінці, якій можна було дати 30 і навіть 35 років, гарненьку Ліну.
Якоюсь страшенною таємницею був укритий цей сірий, похмурий будинок на околиці міста, але, напевне, не тільки Ясик і Ліда були тут не німецького походження. Напевне, не самі вони!
Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.
– До побачення, Лідочко! – сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: – Не забувай, ти з Радянського Союзу.
Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.
Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі…
Юзя, навпаки, повернулася незвичайно бадьора і вже в бараці зашепотіла. Розмовляли вони всі різними мовами, але як розуміли одна одну!
– Дорогі мої… їм надходить край… О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги – вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.
І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.