Рiднi дiти

А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.
– Ясик… Ліда… Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?
* * *
Сказала про це Ліна:
– А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.
І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.
– Тікають, тікають, – шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. – Їм уже не до нас.
Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.
«Значить, справді кінець», – подумала вона.
Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.
– Дивись, а той барак підірвали, – шепнула Юзя.
– Ти чуєш? Чуєш? – схопила її за руку Ліна. – Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!
– Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.
– Ні, ні, – вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!
– Рятуйте! Рятуйте! – ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, – чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.
Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється в темному вузькому вогкому приміщенні і там у кутку якась купа ворушиться, хтось стогне.
– Хто там? – кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.
– М-м-м-м, – чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.
– Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, – командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!
Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:
– Там Петрусик, він не може йти.
Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.
Вона бере хлопчика на руки.
– Праворуч, зараз праворуч, – командує вона.
Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.
«Ой, – думає вона, – а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!» Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.
«Не під землею загинули, хоч небо побачили», – чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця – і знову пролітає думка: «А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі».
Несподівано німець говорить по-російськи:
– Швидше в щілину, отуди! – І показує рукою, куди йти.
Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших – поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:
– Ой! Ой!..
Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в сірому брудному дранті, і притуляються до неї, і беруть з рук Петрусика.
…З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась…
  
Палата №5
 
Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую…
Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.
І так кожен з нас. Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.
Поряд проходить життя інших, відбуваються драми і трагедії, а ти поспішаєш в їдальню, бо інакше пропаде талончик на обід. Не тому, що я не хотіла. Я просто нічого не встигала. Робота, молочна кухня, скрізь черги, Андрійкові пелюшки, хвороби Танечки і діда – я нічого не встигала як слід…
Одна людина, стара, сива письменниця, мій найдорожчий друг, сказала мені тоді:
– Запиши все, що ти бачиш і чуєш у палаті № 5. Це може бути надзвичайна книга. А коли ти не хочеш, я поїду з тобою.
Я ревниво сказала:
– Ні, я обов'язково запишу.
Я думала – я запишу, щоб віддати Андрієві, коли він повернеться з фронту.
І я цього не зробила.
Та справа не в книзі. Але коли б я послухала поради мого друга, старої письменниці – може, тепер в моїх руках була б доля матері і сина.
Та коли б знати, коли б знати наперед, як переплетуться тонісінькі, непомітні ниточки, що невидимо для нас тягнуться від події до події, від людини до людини. Як треба пильно придивлятися до тих ниточок і не випускати їх з рук! А ми безжально рвемо їх і потім дивуємося, як той рибалка, що виплив у море з порваними сітями і нічого не вловив.
Коли б пам'ятати все, кожен ласкавий погляд, кожне привітне слово, кожен вияв уваги та доброзичливості і віддячити кожній людині за них!
От, наприклад, я ніколи не забуду стару лікарку десь на маленькій станції, вже за Волгою, де ешелон стояв кілька годин. Вона обійшла з медсестрою весь ешелон, вже сива, тонка, висока. Лагідними спокійними руками вона брала немовлят, і я їй довірливо дала Андрійка. Вона лишила вати, марлі, пляшечку з розчином протирати очиці і так само спокійно, ласкаво взялася до іншої дитинки. Коли б вона знала, як вона нам була потрібна в ті хвилини, нашим немовлятам, нашим малим дітям, які їхали вже десять діб. Хто кашляв, у кого була підвищена температура, у кого починалася дизентерія. А вона спокійно, без метушні, підійшовши до кожного, оглядала, розпитувала, давала, кому потрібно, ліки, поради і так само непомітно і тихо зникла, як і з'явилася, – тонка, висока, з сивим, гладенько зачесаним волоссям.
Я згадала Сашу і Надійку, моїх милих сестричок. Власне, Саша не сестра – давній друг, але ж недарма нас ще в інституті звали сестричками. Мабуть, вони обидві так само обходили ешелони або організовували від'їзд своїх малят яслами, дитячими лікарнями. Як вони там? Чи скоро я їх побачу? Я уявила розпачливе лице Саші: прибігла на вокзал, а нас уже нема.
Вони обидві жили в Харкові, і коли ми проїздили, я подзвонила з вокзалу: «Їдь швидше на вокзал. Захопи простинь на пелюшки для Андрійка і води, і води! Приходь, розповім…»
Але ешелон простояв лише двадцять хвилин. Вони, мабуть, обидві дуже турбуються про мене, про моїх дітей…
– І якій добрій душі спало на думку організувати таке святе діло,- сказала одна з жінок. – Така маленька станція, де, мабуть, і село, і лікарня не близько, а от подумали про нас, подбали. – І вона змахнула з очей сльозинку.
Ми переконувалися майже на кожному кроці, що про нас, особливо про дітей наших, думали і дбали…
У Челябінську в нас була пересадка з одного ешелона в інший.
Зала для чекання була особливо чисто прибрана, стояли квіти, і я одразу спитала в Тані: «Хіба яке свято сьогодні?» Але коли носій категорично відмовився брати гроші за те, що підніс речі, сказавши: «Ви не своєю охотою їдете. Ви дім рідний лишили», ми зрозуміли, що так стрічали евакуйованих – з України, з Білорусії, з Москви. Молоді дівчата запрошували до кімнати матері і дитини викупати Андрійка, показати його лікареві, запрошували до буфету пообідати, і ми відчули – ми не тягар, не біженці, ми у рідних у своїх, ми скрізь дома… І скільки хороших, чулих людей довелося зустріти!.. Зворушення виростало в глибоке почуття подяки всім, усьому радянському рідному народові.