Чарiвнi окуляри

— Колись! Але тепер ми друзі... А коли відбудеться суд?
— Може, завтра. А може, й зараз... Як вирішить дирекція цирку.
— Якого цирку?! — здивувався я.
— А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
— А до чого Ромку можуть засудити?
— Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
— От же, їй-богу! — зітхнув я.
— Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі, немстиві... Але провчити треба!
— А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном...
— Ну, я спробую зателефонувати, — сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер. — Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев'ячій клітці.
— У лев'ячій клітці?! Так це ж небезпечно!
— Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав — всі руді добрі. Ходімо!
І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
— У цирк поспішають! Судді! — усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика...
— Пробач, Васю, мушу йти на арену, — сказав Руденко.
— А ви що — працюєте в цирку? — здивовано спитав я.
— Авжеж! Я — клоун-фокусник Рудольфо! — сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар'єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.
Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив:
— Джентельмени! Діти! Дами!
Першим номером програми
Будемо судити тих,
Хто насмілився дражнити нас,
Рудих!
Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби...
— То що будемо робити, Левко Африкановичу?! — звернувся до лева Рудольфо.
Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
— Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж — справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. — Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з'явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота... Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і... заплакав.
— Не плач, голубе! — співчутливо сказав Рудольфо. — Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся... Але не чорне, а... яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев'яча грива... Публіка знову засміялася і зааплодувала.
— Не треба! Не треба!.. Я... я більше не буду!.. — відчайдушно закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
— Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
— Ну що ж! — сказав Рудольфо. — На перший раз прощаємо! Але попереджаємо — як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і... ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви.
— Ху-у! — важко перевів він подих. — Ну й приго-о-да!
— Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! — сказав я.
— Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
— Слухай, — спитав Ромка в Ритки Скрипаль. — Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
— Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
— Та... та то я пожартував! — сказав Ромка.
— Дурні у вас жарти! — пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука — ті чарівні окуляри!..
  
ПРИГОДА ШОСТА
 
«Дипломат» з доларами.
 
Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
— Слухай, їжа... — він затнувся, — ой, пробач, Ва... Васю!
— Та називай мене їжачком, чого там, — махнув я рукою. — Ти ж звик. Я не ображаюсь.
— Так-от... Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
— Розумію... — зітхнув я. — Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати...
— Мені від твого співчуття не легше... Я б хотів зробити щось таке... таке...
— Що?
— Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського...
— З вогню, з води витягти когось, чи що?
— Та! — махнув рукою Ромка. — Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
— О! А де ж ти його візьмеш — злочинця?! — здивувався я.
— А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
— Ну?
— По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» — «малина»...
— А як ти їх затримаєш?
— Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
— По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і...
— Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка.
— Нічого я не боюсь, але...
— Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі...
— Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
— А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
— От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
— Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
— Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
— А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
— Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо...