Чарiвнi окуляри

— Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
— Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
— Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»...
— Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка.
— Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
— Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
— Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
— Це... це ж крадені, не державні!
— От-от! — я знову перейшов на шепіт. — Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі...
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
— Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
— Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
— Який Ци-циган? — белькотнув Ромка. — Який Свист?!
— Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.
— Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка.
— А чому завтра? — спитав я.
— Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
— Ну, Цигане, ти підозріливий!
— А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
— Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант. — Ваші голоси?
— С-схожі... — розгублено глянув на мене Ромка.
— Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я.
— І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
— М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися... — пробелькотів Ромка.
— А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
— Ми хо-хотіли злодіїв спіймати... — Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:
— Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв!
— Та ми не злодії! — вигукнув я. — Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!
— Вони нас знають! — підхопив Ромка. — Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант... заспівала:
— У нас така традиція —
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
— Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне — щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася:
— Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала — із доларами, і з магнітофоном — щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б...
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
— Невже ви мене ще не впізнали? — усміхнулася тітонька-міліціонер.
— Я-Ядвіга Станіславівна? — роззявив я рота.
— Ага! Ага! Скорочено — Яга!
— То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?
— Авжеж! — вигукнула вона. — Я — відьма Маргарита, підступна і сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
— Я ж не забула, як ви мене провели додому, — сказала вона. — Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?
— М-мріяли! — сказав Ромка.
— Правда! — сказав я.
— Але мушу вас попередити, — мовила Маргарита Степанівна. — Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди...
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри.
— А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка.
— І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я.
— Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку...
— А ви що — розлучилися з ним? — спитав Ромка.
— Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, ви ж одна зараз живете.
— Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, — сказав уже я.
— Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
— Люблять ча-рів-ни-ки
Їсти дитячі сирки,
А на додачу, а на додачу
Ще й ковбасу дитячу!
Бо усі чарівники
Зберігають навіки
Вдачу дитячу,
Вдачу дитячу,
Вда-ачу дитя-ачу!..
А тепер, тепер прощайте
І про те, що я сказала,
Ви не забувайте!..
І Маргарита Степанівна зникла... Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, — він теж зник...
— Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
— Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!..
— Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..
— Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я.
І воно таки сталося... Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.
  
ПРИГОДА СЬОМА
 
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.
 
Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці, — зітхав Ромка. — А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!
— І моя окуляри перестала губити, — зітхав і я.
І якось Ромка сказав:
— Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!
— Тю! — вирячився я на нього. — Що — здаватися? Ти щось накоїв?
— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити... Тепер у міліцію зібрався.
— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка. — На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх... Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.