Таємниця Зоряної кімнати

Лейтенант поклав руку на старі пергаменти, провів по них долонею:
— Ти старанно вивчи новий свій родовід за документами Франца Берга. Запам'ятовуй усі дати, факти, титули, бо німці — народ точний, доскіпливий, все перевірять. А люди в селі підтвердять, що твій прадід приїхав здалеку і говорив він не зовсім зрозумілою мовою. А ти належно бережеш пам'ять своїх предків, володієш німецькою мовою, не забув звичаїв, зберіг документи, з радістю зустрів прихід своїх одноплемінців.
Лейтенант поглянув на годинник, піднявся з-за столу:
— Мушу їхати. Зв'язок триматимеш з фельдшеркою Потужною і з Трохимом Свічкою. Радься з ними, виконуй їх вказівки. Незабаром у село прибуде наш розвідник, він знайде тебе, назве пароль.
Вершина обняв Юрка і вийшов з хати, звелівши не проводжати його.
Юрко сховав папери в зоряну скриню, пообідав і побіг на переправу.
По понтонному мосту одна за одною йшли машини, все рухалося на лівий берег. «Відступають наші», — зажурено подумав Юрко.
Під високою прибережною вербою диміла похідна кухня. Кухар у військовому роздавав їжу червоноармійцям і біженцям. Оддалік стояв автобус з дітьми. Це в тил їхав, очевидно, якийсь дитбудинок. Тут були свої колгоспники, з бідона розливали молоко малюкам, роздавали хліб, фрукти.
Юрка здивувало, що біля переправи не було нікого з хлопців. Володя кудись зник, другий день ніде не показується. Мабуть, подався на берег Льольчиного озера, бо там повно червоноармійців. Готується лінія оборони, риють траншеї, окопи, будують бліндажі.
У небі почулося гудіння літаків. Ще зранку до переправи намагалася наблизитись «рама», як бійці називали фашистський розвідувальний літак. Але його відігнали зенітки. Гудіння наростало. Зненацька з-за лісу, з боку Києва, випірнули ворожі бомбардувальники. Юрко уже вмів розрізняти фашистські літаки «хейнкелі», «мессершмітти», «юнкерси». Вони вже не раз намагалися бомбити переправу, потік військових і біженців. Але їх не тільки відганяли, а й збили один літак. На цей раз фашисти схитрували, налетівши зі сходу, звідти, куди відходили наші війська. Дружно запрацювали зенітки. Юрко нарахував дев'ять «юнкерсів». Біля ворожих літаків часто почали вибухати білі хмарки, але ті вперто йшли на ціль. Коли вони пішли на розворот над переправою, один бомбардувальник задимів і, лишаючи за собою чорний хвіст, стрімко пішов до землі. Упав він на протилежному березі Прип'яті, там пролунав оглушливий вибух, піднявши стовп землі, змішаної з димом і червоним полум'ям.
Поблизу Юрко побачив начальника переправи, за ним бігли червоноармійці.
— Скоріше! — гукав підполковник. — Всіх дітей і біженців у щілини!..
Юрко теж кинувся до великого зеленого автобуса, густо обтиканого ялиновими гілками.
А літаки, здавалось, повисли над переправою. Від них відривалися невеличкі чорні кульки і швидко наближалися До землі. Ще частіше зататахкали зенітки, а одна з них злетіла в повітря, перекинулась і важко впала на землю. В різних місцях падали бомби, звихрюючи все довкола себе.
Червоноармійці з дітьми перебігали до сховища. Юрко бачив, як кремезний боєць підхопив на руки двох хлопчиків і побіг з ними до укрить, виритих у схилі гори.
Юрко теж підхопив одного малюка, швидко відніс до сховища і знову кинувся до автобуса. Другий хлопчик міцно обхопив його за шию, злякано схлипував і вже не хотів його відпускати.
— Сиди тут, — заспокоїв малого Юрко, — а мені треба бігти за іншими дітьми.
Хлопчик відпустив свого рятівника, коли побачив виховательку. Юрко знову побіг до автобуса, але там уже нікого не було. Несподівано біля вантажної машини побачив Лесю, яку вранці провів сюди.
— Ховайся! — гукнув їй Юрко. — Зараз знову бомбитимуть!..
— Не можу, у машині мама, — із сльозами в розпачі металась дівчина, — вона не може сама зійти з машини, і братик там! А дядько Микола пішов до зенітників і не повернувся…
Юрко підбіг до машини під деревами, став на колесо, заглянув у кузов. На сірій ковдрі, з-під якої визирало сіно, лежала молода, але дуже змарніла жінка. До неї тулився переляканий білявий хлопчик. Не роздумуючи, Юрко схопив на руки малого, подав Лесі:
— Біжи з ним до сховища, та хутчій!
— А мама? — вигукнула дівчина.
— Допоможу й мамі, а ти біжи!
Дівчина все ж стояла з хлопчиком і не відходила від машини, з благанням дивлячись на Юрка великими блакитними очима.
Хлопець скочив на землю, відкрив борт, мало не на руках зніс хвору на землю.
— Ходімо, — просив він її,— до сховища, тут близько.
— Лесю, — простогнала жінка, — візьми наші документи, бо що ми будемо без них робити? Вони в сумці…
Юрко схопив сумку на машині, віддав її дівчині, допровадив хвору жінку до найближчої щілини.
— Спасибі тобі, хлопче, — простогнала Лесина мама, — спасибі велике.
— Мамо, це ж той Юрій, що дав нам стільки їжі.
— Ой, ти ж наш благодійнику!..
Дівчина простелила товсту ковдру, посадила на неї хвору.
«Юнкерси» знову влаштували веремію над переправою. Від гудіння моторів, від пострілів зеніток лящало у вухах, дзвеніло в голові.
Юрко із окопу спостерігав за літаками. Йому здавалось, що «юнкерси» зависли прямо над головою. Почало наростати моторошне вищання, ніби до землі наближалась пекельна колісниця. Страшенні вибухи струсонули берег Прип'яті. Стара верба, що росла неподалік, злетіла високо в повітря, повисла там на якусь мить і впала на зелений автобус. Слідом за нею в повітря злетіли уламки з машин, похідна кухня, рознесло віз з кіньми. А бомби все сипались, сіра хмара куряви закрила небо. Юрко втягнув голову в плечі і злякано прихилився до прохолодної стіни.
Нарешті наліт закінчився. Діти, як злякані горобенята, причаїлися в щілинах, плакали, тулилися до своїх виховательок. На березі зяяли глибокі вирви, швидко наповнюючись темною водою. З одної такої баюри визирав верх потрощеного автобуса, на землі валялися продірявлені металеві бочки, іржаві рейки, різні уламки. А на місці, де стояла машина, на якій їхала Леся з мамою, теж залишилась глибока яма.
Юрко підійшов до хворої жінки. Вона горіла в жару. Куди їй такій їхати? Та й на чому тепер?
— Нема нашої машини, — схлипнула Леся.
— Як нема? — злякано, наче марячи, запитала мати.
— В неї влучила бомба.
— Що ж тепер буде з нами?.. — ледве вимовила хвора.
Через переправу знову почався рух. Як не старалися фашистські пілоти, а жодна бомба не влучила в понтонний міст.
Юрко побіг до начальника переправи, розповів про хвору жінку, попросив машину, щоб перевезти її до себе додому. Підполковник наказав своєму шоферові допомогти біженцям.
Юрко знову підбіг до щілини, в якій лежала хвора.
— Я попросив машину, — пояснив він Лесі,— і ви поїдете до нас, поживете, поки ваша мати одужає, а тоді побачите, що далі робити.
Дівчина вдячно усміхнулася хлопцеві.
— Чуєш, мамо, — звернулась вона до хворої,— Юрко пропонує пожити в них кілька днів, поки тобі стане краще.
Юрко зніяковів від несподіваної радості матері і навіть малого.
Біженців повсаджували у машину і поїхали до Берегових.
— Десь і мої поїхали на схід, — сумно сказав у дорозі водій. — Довіз їх до вокзалу, втиснув в ешелон, а сам у частину. І більше нічого про них не знаю… І в мене донька й син… Ти, дівчино, візьми он мій речовий мішок, там консерви, хліб, цукор, масло. Вам харчі пригодяться…
Хвора жінка тихо постогнувала, коли «емку» підкидало на вибоїнах. Нарешті машина в'їхала на подвір'я. Шофер допоміг зайти хворій до хати, заніс сумку, речовий мішок, попрощався і помчав на переправу.
Мати саме прийшла додому на обід. Вона довго й не розпитувала Юрка, вклала хвору в ліжко, приголубила розгублену дівчину, хлопчика:
— Не переживайте, діти, якось воно буде. Мама ваша скоро одужає, у нас є хороша, фельдшерка. Ми її ось покличемо, вона й допоможе мамі. А зараз повмивайтеся та сідайте обідати. Набралися лиха в дорозі…
Юрко побіг до Оксани Василівни, попросив оглянути хвору. Фельдшерка пообіцяла прийти, як тільки закінчить перев'язку поранених, яких привезли з переправи. Між ними були й діти.