Таємниця Зоряної кімнати
Юрко повернувся додому, випив чашку молока і схопив кашкета.
— Ти куди? — докірливо запитала мати.
— На переправу.
— Сиди дома. Ти ж бачиш, що там робиться. Може, знову налетять…
Хвора жінка не зводила з Юрка погляду.
— Урятував нас ваш син, — сказала вона матері.— Мене майже на руках відніс у сховище. Якби не він, то вже нас не було б… І шофер наш загинув. Славний був чоловік. Все на фронт рвався, хотів хутчій потрапити в діючу армію. І що ж нам тепер робити, як добратися до Києва?
— Не переживайте, — заспокоїла жінку мати. — Як ваше ім'я та по батькові?..
— Галина Іванівна, — відповіла Лесина мама, — Вострикова…
— А мене Марією звати. Марія Федорівна Берегова. Підлікуємо вас, поставимо на ноги, і поїдете далі. Жити в нас є де, місця всім вистачить. І дітки ваші перепочинуть після такої страшної дороги.
Мати наказала Юркові провітрити кімнати, де раніше жила бабуся Улита, наносити на ліжка свіжого сіна. Будинок у Берегових на дві половини.
Ще недавно у бабусиній половині жила сім'я Зоммерів, а бабуся перебралась до своїх. Нянчила дітей, не хотіла жити сама.
Юрко повідчиняв вікна, повиносив у комору зайві речі, затопив грубку, щоб по кімнатах пішов теплий дух. Хвору поклали в невеличкій світлій кімнатці.
Після обіду прийшла фельдшерка, оглянула Галину Іванівну, порадила:
— Вам треба лежати, і не думайте вириватися в дорогу. У вас запалення легень. Треба було б покласти вас у лікарню, але зараз краще лишатися дома…
Розділ восьмий
«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ»
Галину Іванівну мати поїла відваром липового цвіту, гарячим молоком з медом, ставила банки. Майже щодня приходила до хворої Оксана Василівна, заспокоювала:
— Хвороба пішла на спад, ще полежте. І не хвилюйтеся, бо від переживань може бути гірше.
Юрко зранку біг на переправу, якась незбагненна сила притягувала до понтонного мосту, по якому проходили війська. У серці хлопця все ще жила надія, що стануть перед Прип'яттю полки Червоної Армії — і покотяться фашисти, побіжать із нашої землі. Минуло кілька днів після нальоту ворожих літаків на переправу, а змін ніяких не було. «Відходить Червона Армія, — болісно думав Юрко, — мабуть, не тут буде контрнаступ наших військ».
Тепер уже поблизу чулася стрілянина, ворожі снаряди рвалися біля Льольчиного озера, часом вибухали неподалік переправи. Але понтонний міст залишався неушкодженим, ніби зачарований. Фронт стояв під селом Заріччя, за дванадцять кілометрів від Жовтневого. Юрко не раз бував у Заріччі, ходив туди з матір'ю, там теж працювала бригада вишивальниць. Село велике, поділене навпіл тихоплинною річкою. На одному березі наші, а на протилежному — гітлерівці. Як не намагаються фашисти перехопитися через річку, а нічого не можуть удіяти. Дуже високий, обривистий лівий берег, а на ньому глибинні залізобетонні доти, збудовані ще задовго до початку війни.
Уранці Юрко взяв глек молока і поніс начальнику переправи. Той подякував, похапцем випив два кухлі, підійшов до нар і подав хлопцю новий ремінь з квадратною пряжкою, на якій золотом сяяла п'ятикутна зірка.
— Це тобі, Юрку, на пам'ять, — сказав підполковник. — І спасибі тобі за все. А зараз біжи додому і будь здоров, хлопче! Фашисти захопили Заріччя. З години на годину гітлерівці вийдуть на берег Прип'яті.
Юркові стало страшно: німці наближаються до Жовтневого. Зараз вони, мабуть, прориваються через Барвенків ліс, щоб захопити переправу. Виходить, що й доти, які Юрко вважав неприступними фортецями, не затримали фашистів.
Переправа поступово безлюдніла. Під вербами вже не було жодної зенітки, жодного намету, похідних кухонь. Де стояли зенітки, лишилися тільки сліди від коліс, а в ярку біліли ящики з-під снарядів. Там же лишилася чимала гірка стріляних гільз. Невеликий підрозділ червоноармійців охороняв понтонний міст, бійці зайняли місця в окопах і кулеметних гніздах. Сам начальник переправи все ще не сходив з узвишшя і нетерпляче поглядав на шлях із села Заріччя. Біля ніг підполковника стояв невеликий чорний ящик. Юрко спершу подумав, що то рація, і тільки пізніше хлопець зрозумів, що то був підривний пристрій для знищення переправи.
Підполковник заклопотано зиркав на годинник. Та ось під лісом спалахнула стрілянина, пролунало кілька сильних вибухів, і на шлях виповз приземкуватий, ніби приплюснутий танк. За ним з'явилися другий, третій… Їх було більше десятка, вони весь час ламали стрій, закривали один одного, здіймали хмари куряви. Танки йшли на переправу. Вони на хвилину зупинялися, з їх гармат виривалися червонясті смуги вогню, розшматовували повітря, і над окопами червоноармійців здіймались сіро-чорні земляні смерчі.
Юрко, відбігши недалеко від переправи, змушений був припасти до землі, бо над головою засвистіли кулі, провив снаряд і за кільканадцять метрів струсонув землю.
Хлопцеві було добре видно, як підполковник плигнув в окоп, поставивши поряд з собою чорний ящик. Він віддавав команди, відправляючи бійців на протилежний берег. Ось він дістав з сумки конверт, передав лейтенантові. Пролунала команда, і червоноармійці побігли по безлюдних понтонах. Одне відділення під командою кремезного сержанта лишилося в окопах, прикривало відхід.
Ворожі танки поволі наближалися до річки. Юрко відповз за стовбур товстого дерева і невідривно стежив за танками. Вони часто на мить зупинялися, стріляли і все ближче підповзали до переправи. За танками бігли зменшені відстанню постаті людей. Вони падали, стріляли, підхоплювались і знову падали. З боку окопів вдарили кулемети, заляскотіли гвинтівочні постріли. Наступали фашистські автоматники під прикриттям танків. Два танки наблизилися до переправи, перевалюючись з боку на бік, вони вибралися на міст і швидко помчали на протилежний берег. Ще недавно важкі, вайлуваті танки вже стрімко мчали через річку. Передній танк досяг середини переправи, ще три вирвалися за ним слідом. І тут підполковник повернув блискучу ручку. Вздовж понтонного мосту в кількох місцях розляглися вибухи, збурунивши річку. Металеві понтони підскакували, розламувалися на очах, падали на хвилі, шматки їх тонули або пливли за течією. Три танки пірнули у воду і зникли. Четвертий зупинився і швидко позадкував на берег.
Підполковник залишив окоп і кинувся до кулемета, який вів вогонь по ворожих автоматниках. Танки ошаліло крутились над траншеями, проминали їх своїми сталевими траками, намагаючись зрівняти з землею. Неподалік вибухнув снаряд. Над головою захурчали осколки. Юрко притисся до землі, прикрив голову руками. Коли розвіялася курява, підвівся. Підполковник лежав навзнак, широко розкинувши руки, і не подавав ніяких ознак життя.
Юрко, пригинаючись, підбіг до підполковника. У того на грудях розпливалася пляма, обагряючи пропотілу гімнастерку. Без вагання хлопець підхопив обважніле тіло і потягнув до берега. Там стоять човни. Юрко не знав напевно, вбитий чи поранений підполковник. Та коли вкладав його на дно човна, той застогнав. «Живий, — зрадів хлопець. — Тепер треба швидше добратися додому. Там уже перев'яжуть, покличуть фельдшерку».
Юрко наліг на весла. Човен попід кущами верболозу швидко наближався до хати Берегових. На переправі притишено тріскотіли автомати, сердито озивалися кулемети, часто вибухали снаряди.
Нарешті човен вткнувся носом у м'який пісок, загойдався на мілині. Юрко покликав матір. Удвох вони витягли човен на берег, перенесли пораненого до хатини, поклали на широкому дерев'яному ліжку. Осколок ударив у груди, пробив їх навиліт під правою ключицею. Мати почала спиняти кровотечу. Спершу вона поклала на рани ватяні тампони, густо змащені йодом, а тоді хрест-навхрест перев'язала груди. Потім натягли на пораненого батьків одяг, а його форму, польову сумку, годинник Юрко загорнув у клейонку і сховав у повітці, присипавши згорток гречаною половою. Мати звеліла Юркові покликати на допомогу фельдшерку, бо рани кровоточили і бинти набухали від крові.