Таємниця Зоряної кімнати

— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.
— Не руш! — швидко спинив Юрка батько. — Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?
Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.
Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.
Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.
— Тікали пани, — глузливо мовив він, — погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири, — батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан, — носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе… Щоб його ніколи й не згадувати.
Тато поставив на стіл ліхтаря, взяв стос старих газет, струснув з них пилюку. Великими літерами відтиснута назва: «Биржевые ведомости». Поруч на столі лежала підбірка журналів «Нива», стояла коробка з патронами для нагана.
Але найбільше тут цікавив Юрка кулемет. Справжній! Хлопець провів рукою по холодній сталі, потримав за шорстку ручку. Тепер він може всім розповісти, що мав в руках справжнього «максима». Такий же кулемет бачив він, коли пірнав на дно затоплених льохів, але там з мулу виднілися тільки поржавілі колеса та погнутий ствол.
Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.
— Тату, — вигукнув Юрко, — тут ось сумка, а в ній гроші, топографічні карти, посвідчення, листи.
І поклав на стіл розкриту сумку. Батько покрутив її в руках, оглянув пачку грошей.
— Катеринки, — зневажливо кинув він. — Колись це були дуже великі гроші. Щоб біднякові заробити один такий папірець, треба було тяжко надриватись років десять, а то й більше. До революції твоя тітка Софія працювала наймичкою в панів Хоткевичів і одержувала п'ять карбованців у рік.
Потім тато розглядав карту, помережану темними позначками: стрічками, кружальцями, квадратиками, читав листи. А Юрко підійшов до купи гвинтівок, підняв ту, що лежала зверху з примкнутим багнетом, підняв її перед собою, прицілився в подушку і, не сподіваючись, що вона заряджена, натиснув курок. Оглушливий постріл гримнув у підземеллі. Тато підхопився з-за столу, зачепив рукою ліхтар, і той з брязкотом полетів на підлогу, погас. У кімнаті стало непроглядно темно. Тато дістав з кишені сірники, знайшов на підлозі ліхтар, засвітив його.
— Це ти стріляв? — знервовано запитав він Юрка, ніби це міг зробити ще хтось інший. — Молодець, що й казати, додумався… А що, якби я не взяв із собою сірників, а ти ще причинив ляду?!
Юрко відчув, як у нього по спині пробігли мурашки. Справді, це була б моторошна картинка. Мудрий тато, що не дозволив натиснути на блискітки. Спробуй знайти їх у такій темряві, ніколи не знайдеш!
— Не бери в руки ніякої зброї,— суворо звелів батько. — Ти ж міг собі очі вибити, калікою стати. Адже ця залізяка пролежала зарядженою тут більше двадцяти років. Особливо остерігайся гранат, бо вже від них ми й кісток не позбираємо.
Тато взяв гвинтівку, з якої вистрілив Юрко, уважно її оглянув, прочитав напис: «Ижевск, 1912».
— На совість зроблена, — мовив він, — діє безвідмовно… Завтра поїду в район і розповім лейтенантові Вершині про нашу знахідку. Нам би гвинтівку-дві для клубу.
— І кулемет! — вихопився Юрко.
— Ні, тут і просити нічого, це ще цінна зброя, — повернув кулемет за ручку батько. — Почистити, привести до ладу і хоч сьогодні в бій на ворога. Настрілявся я з такого і під Касторною, і під Орлом, і під Замостям… Давали ми тоді доброго чосу панам-буржуям. Ще й зараз, бува, сняться тачанка, чорногриві коні, хмара куряви позаду… і ніби прикипів до кулемета, поливаю ворога свинцем…
— А що там далі, тату? — нетерпеливилося Юркові.— Он який широкий коридор вирубано в камені.
І вони пішли просторим коридором з високим склепінням, на якому ніби непорушно застигли хвилі, майстерно вибиті в сірому камені. Кругом стояла мертва тиша. Навіть шурхіт кроків скрадала кам'яна підлога. Та ось промінь ліхтарика ковзнув по чорному прямокутному отвору. Тато вище підняв ліхтар, ступнув до закапелка і мимоволі відсахнувся. На кам'яній стіні білів розіп'ятий, прикований поржавілими ланцюгами кістяк. На підлозі лежав пожовтілий череп. Над кістяком виднілася мідна платівка з написом, викарбуваним слов'янською в'яззю: «Убієнний раб божий Тимофій Кушнір. Хай простяться тобі гріхи твої тяжкі, хай віднині буде спокійною твоя невгамовна, бунтівлива душа».
Поряд з платівкою — масивний бронзовий підсвічник з трьома напівзгорілими свічками.
— Ходімо звідси, — сказав тато.
Покинувши кам'яну нішу, пішли далі широким коридором. Раптом Юрко помітив під стіною гвинтівку з коротко обрубаним стволом.
— Ще одна гвинтівка, тільки якась дивна, — Юрко приніс зброю, віддав батькові.
— Це не гвинтівка, — пояснив той, — а обріз. Куркулі колись із них сільських активістів убивали. І в мене хтось пальнув з отакого, коли ділили куркульську землю. Куля пробила шапку, якби трохи нижче, не ходити б мені сьогодні на білому світі. А вночі вбили мого товариша, колишнього червоного козака Пилипа Замулу… Цікаво, як же він потрапив у підземелля. У петлюрівців такої зброї ще не було, до обрізів пізніше додумалися… Дивно. Виходить, обріз недавно тут хтось, залишив, ще навіть іржа не прихопила. Чого доброго ще на власника натрапимо… — Тато поставив обріз на місце. — Хай тут лишається, а як будемо повертатися, прихопимо його з собою.
Несподівано коридор розділився на два ходи: один з них, просторіший, повертав праворуч, а другий, з високим гребенястим склепінням, відхилявся ліворуч. Тато нерішуче зупинився, підняв над головою ліхтар, намагаючись освітити затемнені кам'яні відгалуження. Промінь ліхтаря вихоплював масивні стіни і тонув у суцільній чорній пітьмі.
— Наче в казці,— дивувався тато, — підеш праворуч — коня втратиш, підеш ліворуч — життя позбудешся, а рушиш прямо — здобудеш багатство і славу. Куди ж нам іти? Чи, може, ліпше повернути назад, бо не дає мені спокою той обріз, який, здається, недавно тут з'явився. А що, як його господар теж надумає сьогодні завітати в підземелля?