Таємниця Зоряної кімнати

— Нікого тут немає,— заперечив Юрко. — І обріз давно хтось залишив, приклад уже цвіллю узявся, а в підземеллі сухо.
— Переконав, — не зовсім упевнено відповів батько. — Ходімо тоді ліворуч: коней у нас немає, нічого втрачати. Спершу пройдемо цим ходом, а тоді оглянемо й інше відгалуження. Заплуталися ми, Юрку, в кам'яному лабіринті.
Недавно Юрко читав у журналі про нерозгаданий таємничий лабіринт на острові Кріт. Там жило страшне чудовисько, яке поїдало людей, і ніхто не міг вибратися з того підступного гранітного плетива. А виявляється, і в їхньому селі, майже поруч з їхньою хатою, є свій лабіринт. От здивуються хлопці, як почують про підземелля, а ще як побачать його дива. Тільки страшно заходити в тісний закапелок, в якому розп'ято повстанця Тимофія Кушніра. Спалив Тимофій панський палац, пустив його за димом, покарав гайдуків та осаулів, а пан утік! Мабуть, скористався підземним ходом, вибрався з палацу, охопленого полум'ям. Помстився Кушнір панові за погублену ним Катрю, але й сам загинув… І Юрко, якщо буде треба, зуміє постояти за правду, за свою землю.
Пройшли ще трохи, і знову перед ними зачорнів широкий прямокутний отвір. До нього вели широкі кам'яні сходинки. Піднялися на них — і світло ліхтаря осяяло велику світлицю. На що вже тато спокійний і врівноважений, здається, нічим його не здивуєш, а й він не стримався, голосно вигукнув:
— Диво! Ти поглянь, Юрку, куди ми з тобою потрапили! Ніхто нам й не повірить, як комусь розкажемо про наші знахідки.
Хлопець дивився на кам'яну світлицю і не міг слова вимовити. І знову йому здалося, що він спить і бачить дивовижний сон.
Тато, зупинившись серед кімнати, поволі водив ліхтарем у різні боки, освітлюючи просторе приміщення. Тут справді були причини для дивування. На стіні навпроти входу до світлиці висів величезний гобелен. На ньому була зображена широка й привільна річка, над якою розтягнувся журавлиний ключ. За річкою зеленів оповитий синім серпанком дрімотний сосновий бір. Ще далі виднілися блакитні озера, стариці, зеленіла безкрая заплава.
Промінь ліхтаря вихопив з темряви велику кришталеву люстру, освітив її, і вона засяяла безліччю тремтливих вогників. Тато став на стілець і засвітив у люстрі зеленкувату округлу лампу, в якій було ще чимало гасу. І в кімнаті враз повиднішало. її залило м'яке неяскраве світло.
Попід стінами стояло кілька рожевих шаф з продовгуватими скляними дверцятами. В одних полиці були заставлені книжками з привабливими позолоченими корінцями. В інших виднівся посуд, пляшки з барвистими наклейками, коробками з срібними застібками.
Юрко підійшов до шафи з книжками, відкрив легкі дверцята. Тут Юркові очі розбіглися. Недавно йому пощастило прочитати «Острів скарбів». Він так захопився, що не покинув книжки, поки не кінчив. Хотілося ще почитати щось Стівенсона, але в сільській бібліотеці його книжок не було. І за «Островом скарбів» довелося стояти в черзі три довгих місяці. А тут у підземеллі зберігається повне видання Роберта Стівенсона. Є твори Олександра Дюма, Майн Ріда, Жюля Верна, Фенімора Купера — яке багатство!
Тим часом тато відчинив крайню шафу, в якій виявились десятки пляшок із золотистими написами. Але найбільше враження на нього справила пляшка, наполовину наповнена коричневою рідиною. Тато понюхав і здивовано вигукнув:
— Коньяк! Ти розумієш, Юрку, що це означає? У підземеллі недавно хтось був! Виходить, таємниця мідних блискіток давно вже комусь відома! І цей хтось зачаївся, надійно охороняє панське добро, тримає напоготові зброю. Ти глянь, скільки тут порожніх пляшок з-під коньяку — ціла батарея! Не менше ста пляшок! Думаю, випито їх не за один рік!
У трьох шафах зберігалися фарфоровий посуд і столове срібло. У продовгуватих коробках, вистелених оксамитом, лежали ложки, виделки, ножі. На нижніх полицях розставлені розкішні кришталеві вази.
Батько позачиняв шафи й замислено сказав:
— Знову привиди старого палацу. Приховав пан у підземеллі своє добро, коли втікав за кордон, і комусь з прихвоснів доручив наглядати. От цей прислужник навідується сюди, попиває коньяк, чогось вичікує, тримає зброю…
— Тату, — промовив Юрко, — поглянь на гобелен. На ньому ж виткано нашу Прип'ять. А то Стрілецький ліс, а зліва, на узліссі, росте могутній цар-дуб. Як я відразу не додумався? Тільки на Павелковому лузі немає верб. Їх, мабуть, тоді ще не було. На узгір'ї видніється палац з баштами, Біла вежа з золотистим шпилем. На березі Прип'яті — кам'яна хатина, зараз її вже немає.
— Була колись біля пристані хатина, — придивляючись до гобелена, пояснив тато, — тільки її ще до революції почала підмивати річка, і цей будиночок довелося розібрати. А ти, Юрку, поглянь праворуч, там теж є картина.
На стіні виднілася величезна картина, на якій художник намалював гурт панів, а між ними вродливу дівчину в пишному волошковому вінку. І пани, і дівчина були одягнені в якийсь чудернацький іноземний одяг. Поруч дівчини стояв підстаркуватий пан з чорними пронизливими очима. Коротко підстрижене волосся спадало на низьке чоло, пооране глибокими зморшками. Довгі сивуваті вуса звисали на груди, прикрашені хрестами та медалями. За дівчиною та паном гурт людей в довгополих незвичних сюртуках. У хмарах над людьми літали крилаті малюки, тримаючи в рожевих пухкеньких ручках невеличкі луки й стріли.
Юрко мимоволі задивився на вродливе в зажурі обличчя дівчини, йому здалося, що незнайомка дивиться на нього з надією, ніби сподівається, що він, Юрко, зуміє захистити її від якоїсь небезпеки, помститься за заподіяну кривду.
— Оце, Юрку, — озвався батько, показуючи на старого пана з довгими вусами, — пан Костянтин Хоткевич, який кріпаками, як худобою, торгував. Матір — одному покупцю, сина — другому, а дочку — третьому. Дуже лютий і жорстокий був цей пан. Він і Тимофія Кушніра розіп'яв, а перед тим йому випалили на щоках та чолі три літери — «вор». Таврували й інших повстанців. Знущався над людьми й останній з Хоткевичів — Олександр. Це він, як село захопили німці й петлюрівці, наказав постріляти в лікарні поранених червоноармійців. Згодом їх переховали на майдані, поставили пам'ятник.
— А хто та дівчина на картині? Чого вона така сумна?
— Мабуть, якась кріпачка пана Хоткевича. Забирав він до палацу вродливих дівчат, а потім виганяв їх покритками. Часом вони кидалися в Прип'ять, кінчали життя самогубством…
Юрко зітхнув. Жаль йому дівчину на картині. Серцем відчув її тяжке горе. Талановитий художник малював цю картину. Дівчина була, як жива, здавалося, що вона ось-ось зійде до них і заговорить.
Татову увагу привернув круглий стіл з опуклими тумбами і точеними інкрустованими ручками, який стояв посеред зали. Він спочатку відкрив верхню шухляду. У ній лежало кілька книжок іноземною мовою та газети. Батько погортав їх і поклав на місце. Потім узяв газету, придивився до неї, і на його обличчі відбилось хвилювання.
— Ти поглянь, Юрку, що я тут знайшов! У підземеллі напевно хтось недавно був, це вже без сумніву. Якась непроста пташка кублиться тут не перший рік! От гад повзучий! Хто б міг подумати. Тепер мені зрозуміло, хто проникав у комору, забирав продукти, взуття, куплене для дітей-сиріт.
Юрко подивився на тата і ніяк не міг збагнути, чого той так схвилювався, чого знову і знову переглядає газету. Взагалі, який тут зв'язок: газета, продукти, викрадені з комори, звідки така певність, що хтось буває в підземеллі?
А в шухляді лежала газета «Известия», датована 14 червня 1941 року, тобто видрукувана вісім днів тому. Її хтось приніс у підземелля, читав, робив помітки, написав німецькою мовою: «Здається, дочекалися! Крига нарешті скресла. Зер гут! Ура!»
У газеті було надруковано повідомлення ТАРС про перекидання німецьких військ у східні й північно-східні райони Німеччини, безпосередньо прилеглі до кордонів нашої країни. У повідомленні згадувалося про чутки, розповсюджувані світовою пресою, про намір Німеччини розірвати пакт про ненапад і розпочати війну з Радянським Союзом.