Горохове чудо

  
КУЗНЯ
 
Кузьма і Дем’ян стали жити самі. Нічого в них не було, крім заповіту матері — відкопати під порогом ковадло і молот.
Коли хлопці видобули ковальські інструменти, вони засвітилися осяйним блиском: анітрішки не заіржавіли, хоч і лежали в землі. Кузьма взяв молот і відчув, як його руки наливаються силою. Дем’ян підняв ковадло — його руки теж відчули міць і снагу.
В тій половині хати, де стояли корова, телиця й вівці, було зроблено кузню.
Дем’ян і запитує Кузьму:
— Що ж ми куватимемо, брате?
Кузьма подумав і каже:
— Давай кувати мечі й списи, озброїмо простих людей, рушимо війною на таких, як Голова і Стражник, на самого Царя — чотириголового Змія…
Дем’ян довго мовчав. Кинув коротко:
— А чи пора? — і знову мовчав.
Тоді твердо:
— Ні,— відповів, — брате. Не пора… — й казав: — На війні загинув наш батько. З війни ніякої користі нема. Ліпше ми викуємо залізного плуга, а там побачимо…
Кузьма зміряв брата своїм твердим поглядом і згодився:
— Твоя правда. Дерев’яною сохою дороблюватися хліба важко. Соха і Цар доводять до голоду. З голоду померла наша мама. Якщо ми подужаємо соху, то колись подужаємо і Царя, і Змієвих Спиновиків… — Брати розмовляють, а Стражник підповз до кузні, припав вухом до щілини і наслухає. «Чи бачиш, вже вони діло замишляють? — закарбовує собі й посміхається: — Ну, я недарма на Царській службі. Я не марно Царський хліб жую…»
А хлопцям байдуже. Випалили в лісі березового вугілля. Міхи роздмухнулися, загуло в горні. У кузні край лісу і край води задзвенів молот.
Сипляться іскри — розжарене червоне залізо лягає на ковадло, молот його розрівнює.
Кузьма і Дем’ян міняються місцями: то один стає молотобійцем, то другий. В обох чуби мокрі. У перерві, коли над горном синіють вогники, а залізо нагрівається, вони трохи перепочивають.
— Знаєш, Дем’яне, що я хочу тобі сказати? — запитує Кузьма й поводить чорною бровою. — Скуємо плуга і подаруємо людям. Віддамо за так.
— Я те ж саме хотів тобі сказати, та ти мене випередив, — обзивається Кузьма.
В кузні душно. Не звітрюється дух горілого — пахне важкою працею.
Кузьма схотів розчинити двері, впустити свіжого вітерцю, а двері не піддаються, мовби за ними хтось стоїть. Виглянув, спохмурнів, але стримався.
— А, то ви, пане Стражнику? — гукнув.
— Це я! — гаркнув Стражник. Ввалився і почав сердито, строго: — А що ви, удовиченки, тут майструєте? Що ви зібралися дарувати людям?
Дем’ян кинув братові бровою, щоб той узяв двері на защіпку, а тоді каже:
— Пане Стражнику, ви, певно, не один день за нами слідкуєте і вивідуєте?
— Служба! — не відмагається Стражник, посміюючись глузливо.
— Ну, й нишпоріть собі на здоров’я, але щоб нам від того не було жодних збитків, ми зараз вкоротимо вам язичка. Навіщо вам, пане Стражнику, бути таким язикатим?
Той скипів. Та не встиг опам’ятатися: Кузьма узяв його за плечі, а Дем’ян обценьками і вкоротив йому язика.
Стражник підняв загрозливо кулаки, та не може спромогтися на слово: белькоче казна-що.
А брати-ковалі йому кажуть:
— Ви, пане Стражнику, не кипіть, не погрожуйте. Тепер ми собі спокійні, бо ви нікому на нас не донесете. Якщо ж спробуєте донести, то Цар витурить вас зі служби. Навіщо йому німий Стражник?
Так воно і сталося.
Кузьма і Дем’ян цілу зиму не виходили з кузні. Зійшли сніги, стряхло, село зібралося в поле, і вони показали свою роботу.
В їхнього плуга гострий леміш, положиста палиця, а замість шкарадистих рогалів, які стирчать у сохи, — вправні чепіги.
Сільський Голова як побачив, очі розгорілися.
— Які хочете вам гроші дам, лиш продайте! — загарячкував, ляскаючи себе по кишені.
— Наш плуг, пане Голово, не продається, — відповів Кузьма.
А Дем’ян сказав:
— Ми даруємо його людям.
Запрягли биків. Плуг заглибився. Відвалюється скиба. Рівно лягає борозна.
Плуг іде легко і вільно. Він мовби живий. Його начеб не зроблено руками, а сам він вийшов із землі, щоб її орати і робити поле.
Голова знай прицмакує:
— Такий плужок… — І напускається на Стражника: — Що ж ти ні пари з уст?!
Стражник мовчить, що язик у нього вкорочений: боїться, бо Цар ще прожене зі служби.
Орач держиться за чепіги, як за ноги Всесвіту. Плуг оре — править землею.
— Аж тепер, мабуть, ми будемо з хлібом, — радіють люди.
А Кузьма і Дем’ян кажуть:
— Ми ще не такі плуги вам скуємо.
Про це довідався Цар і не заборонив, а навпаки — схвалив почин, як корисний державі.
Як не дивно, але найбільше радів Стражник. Він був просто щасливий, що ковалі вкоротили йому язика, бо за безглуздий донос Цар міг стяти і голову.
  
ЦАРСЬКІ МИЛОСТІ
 
Почали Кузьма і Дем’ян кувати плуги — людям розвиднілося. А що вони не правили грошей, то їх називали братами-безсрібниками.
Добре оброблені поля стали родити ліпше. Забулося про недороди і голод. Люди мали хліб, якось могли калатати і перебиватися, аж упав Царський указ.
Всіх скликано до столиці. На мурованій вежі, обливаній сріблом і золотом, раптом з’явився Змій. Його чотири голови в коронах дивилися на чотири сторони.
На високий поміст зійшов Дяк-ревун і крикнув:
— Увага і покора!
Міністри і Спиновики попадали на коліна, а прості люди мусили бити поклони і цілувати землю.
Дяк-ревун розгорнув сувій і почав:
— Ми, Цар над царями і Володар над володарями, зібрали вас, щоб явити свої великі милості! — Від його голосу прилягла трава.
Він проголошував:
— Ми, обранець небес і підкорювач світу, спиняємо бурі, керуємо сонцем, даємо вам хліб! Наші мисливці, ковалі й гречкосії найстаранніші. Чи в усьому підзоряному світі ще є такий народ, який жив би вільніше і щасливіше?
Міністри й Спиновики загукали:
— Слава! Слава!
Кузьма і Дем’ян мовчать. А Стражник ляскає в долоні, показує очима, щоб і вони плескали, виявляючи одностайність.
Дяк-ревун гримить ще дужче:
— Ми своїми очима доглядаємо до кінця сходу і заходу, до кінця півночі і півдня. Під високою рукою пройдемо і ощасливимо землі і народи, а тих, хто не схоче наших милостей, обернемо в рабів і невільників, пустимо вдовами і каліками, осиротимо і знищимо.
Міністри і Спиновики знову славили Царя. А Дяк-ревун, перепочивши, гримів далі:
— Від цього дня наказуємо: віддавати нам хлопців і дівчат!
— Здавати хліб, вовну, м’ясо!..
— Кувати списи, мечі!..
— За найменший непослух — кара: смерть!
Міністри й Спиновики за кожним пунктом указу гукали «слава», а численні Стражники приневолювали людей бити поклони й цілувати землю.
— Якби хтось ослухався і якби десь виникли заворушення, ми, обранець небес і підкорювач світу, погасимо сонце і нашлемо вічну темряву. Кінець! — пролунав бас Дяка-ревуна.
Навколо вежі вгору полетіли шапки і картузи.
Змій-чотириголовець пильно дивився і дослухав, хто яким дихом дихає. Як раптово з’явився, так раптово і зник. Його вже не було, а шапки й картузи летіли вгору. Міністри і Спиновики так виявляли свою вірність Цареві, що Стражники почали їх втихомирювати, цьвохкаючи батогами.
— Нема закону й рятунку, — прошепотів Дем’ян, а Кузьма понурив голову.
Настали лихі часи. І раніше люди робили панщину, і раніше їх обдирали, як липку, а тепер нічого не залишали. Живіть, мовляв, вірністю Цареві. Птахи і звірі теж Царські. Але хіба Цар думає, чим вони годуються?
Почалися обмани, потаємні крадіжки. Хто вкрав, а його не зловили, той не злодій. Сільський Голова і Стражник цупили собі відверто. Хто їм що зробить, коли вищі за них заступаються, а сірому зневажають? Кругом сама неправда.
Та найстрашніше, що беруть хлопців і дівчат. Підростуть, їх і женуть у Царську вежу. Зав’язують очі чорною хустиною, саджають на гойдалку, гойдають, щоб голова замакітрилася, і морять голодом. Раз у три дні виповзає сам Змій-чотириголовець шепче на вухо: «Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе». Якщо новобранець повторить ці слова, Цар дає йому в руки дрібку сухаря й ковток води. Так триває до того часу, поки голодний, із зав’язаними очима призвичаюється ще здалеку чути, як вповзає чотириголовий Змій, і починає заздалегідь вигукувати: