Горохове чудо

— Я твій, Царю. І нехай у мене не буде Царя над тебе!
Якщо він вигукнув твердо, впевнено — готовий, вивчився. Стає чорнохустинником, бо носить до скону на шиї хустину, якою йому зав’язували очі.
Хлопців шикують у солдати і ведуть загарбувати сусідні землі. Шикують і деяких дівчат, а інші залишаються служницями, а то й наглядачками. Чорнохустинники забувають про своїх матерів і батьків, про свій рід: мати і батьківщина — Цар. Вони — Царські діти.
Саджали у вежу Кузьму і Дем’яна. Гойдалися вони на тій гойдалці, де замакітрюються голови, куштували дрібки сухаря й ковтки води з руки Змія-чотириголовця, але чорнохустинниками не стали. Ніяк не могли привчитися вигукувати твердо і впевнено:
— Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе.
Їх тільки тому і пощадили, що вони неабиякі ковалі, а то ворон і кісток не знайшов би.
  
БИТВА
 
Новобранців проводжали усім родом. Стражник і Голова наглядали за порядком.
Селом ішли ще сяк-так. Та село кінчалося, починався вигін, і матері заводили своїми розпачливими голосами:
— Куди ж ми вас виряджаємо, молодих, як цвіт? Ліпше б ми виряджали вас на смерть, ніж ви підете на війни чи ще хто знає куди! Якщо не накладете головами, повернетеся, то що нам з того? Ви не признаєте ні батька, ні матері. Нам старим хоч живцем у могилу…
Стражник наставляв піку, щоб матері не лементували, а Голова робив страшні очі.
А матері заводили ще дужче:
— Ой, не признаєте, забудете, відцураєтеся… Хіба не правда: здирали данину, насилали солдатів — син лупцював нагаєм батька, а коли мати заступилася, він і рідну матір оперезав нагаєм… Діти-діточки…
На вигоні Стражник відкидав батьків і родичів від новобранців, а Голова наставляв:
— Не ридати, а радіти треба! Не плакати, а сміятися і витанцьовувати — ваші діти йдуть на Царську службу… — і погупував чобітьми, танцюючи зі своєю палицею-сучковиком.
Дорога здригалася від плачів і тужіння. Тоді Голова страхав:
— Ви хочете, щоб Цар погасив сонце і нагнав вічну темряву? Ви того хочете?
Стражник вів хлопців і дівчат, а дорога ще довго стогнала.
Таке саме діялося, коли збирали побори.
Люди почали казати, що настає кінець світу. Тоді в кузню до Кузьми й Дем’яна прийшли старі дідусі, старі бабусі й почали просити, щоб якось допомогли звільнитися від Змія-чотириголовця. Ковалі мовчки кували. Старі люди похитали головами, мовляв, Кузьма і Дем’ян теж бояться, що Цар вкраде і погасить сонце, бояться, хоч вони і брати-безсрібники…
Але що не рік, то ще важче. Хати розвалюються, село стає пусткою. В кузню прийшли середні люди — мисливці, рибалки, гречкосії.
— Не ми вас просимо: самі наші ліси вас просять встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися Кузьмі й Дем’янові мисливці.
— Не ми вас просимо: сама наша річка вас просить встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися рибалки.
Поклонилися гречкосії, кажучи:
— Не ми — сама наша земля волає визволення.
Ковалі мовчать. У горні гуде. Молот поковує.
Раптом упало:
— Хай чотириголовець лякає, що вкраде й погасить сонце, а все одно не втримає нас у страху: ми й так світа-сонця не бачимо.
Ніхто не примітив, хто це вимовив. Ці слова начеб мимоволі вихопилися кожному з грудей! Всі почули, як гуде ліс, як тече річка, як шумлять поля.
До кузні прибігли маленькі діти, мовлячи і благаючи навперебій:
— Ми не хочемо відрікатися від батьків і матерів. Ми не будемо чорнохустинниками. Ми хочемо мати братиків і сестричок…
Кузьма і Дем’ян перестали кувати і відповіли:
— Добре… Але ж ви усі допомагайте нам!
І почали вони робити великого залізного плуга. Мисливці приносили вугілля, щоб палало в горні, рибалки — воду, щоб гартувати леміш, гречкосії роздмухували міх… Працювали не покладаючи рук. Кузьма і Дем’ян кували плуг повільно: роботи було дуже багато. Люди потомилися й давай підсміюватися з братів-ковалів: «Навіщо той плуг? Який би великий він не був, хіба ним подужати Змія-чотириголовця? Тут потрібен меч, щоб стяти йому голови! Ми взяли б меча і напали на Царську вежу!»
Дем’ян і Кузьма це почули й кажуть:
— Можете собі підсміюватися, а ніякого меча ми кувати не будемо. Не підемо брати приступом Царську вежу. Той Змій сам до нас прийде, — та й далі кують плуга.
Замість чотириголового Змія прийшов Стражник. Допомагачі знову підсміюються з братів-ковалів. А Стражник походив по кузні, взявся за велетенські чепіги, помацав широченного лемеша. Відразу ж змикитив, що тут щось не те, й побіг доносити Цареві. Хоч йому й вкорочено язика, але він нічого так не прагне, як вислужитися.
Всі Царські слуги на тому й держаться.
Доніс Стражник Змієві-чотириголовцю, якого незвичайного плуга роблять брати-ковалі, а той відразу пригадав Кузьму й Дем’яна — це вони не схотіли твердо і впевнено проказувати: «Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе!» — не піддались його науці.
— Я ж їх провчу! — крикнув, вибрався з вежі й повзе до кузні.
Село обмерло. А брати-ковалі доковують плуга.
Чотириголовий Змій став перед дверима й погрожує:
— Відчиніть!
Кузьма й Дем’ян статечно відгукуються:
— Зробимо роботу й відчинимо.
Змій не схотів чекати. Пролизав двері, встромляє свого язика. Дем’ян узявся за кліщі, вхопив язика, засмикнув одну Змієву голову в кузню, а Кузьма молотом мах — і збив з неї корону.
Щоб перемогти Царя, треба з його голови збити корону. В Змія ж — чотири голови, чотири корони. Залишившись з трьома, він звинувся, підіймається вгору й погрожує, що зараз погасить сонце.
— Не погасиш! — відповідають йому ковалі.— Наш плуг вже готовий.
Кузьма з молотом, а Дем’ян з плугом і хомутом. Як підняв Кузьма свого ковальського молота, так і збив той корони, а Дем’ян накинув на шию Змієві хомута. Запрягли його в плуга і давай орати. Змій як пішов, як пішов, а вони не дають йому вискочити з борозни.
Поганяють і приказують:
— А що, погасив сонце?..
Так справдилося віщування дикого голуба, що Кузьма і Дем’ян пастимуть людську долю.
Ще й досі видніють вали. Їх називають Змійовими. Тут брати-ковалі запрягали чотириголове диво й орали. Після зими вали буйно зеленіють. Здається, що сама земля гомонить своїми травами, річкою і лісом — віє тихий мирний вітерець. Земля начеб звільнилася від чогось важкого і відчула радість життя.
  
КАЗКА ПРО СОПІЛКУ
 
Десь-не-десь (той час уже поріс мохом) жив та був собі Гринь.
Хто ще й не прокидається, а з багацького двору встає і курить пилюга: суне череда. Її веде круторогий баран, а Гринь з песиком Дзявком її підганяють.
Моргає білоголовий ранок — вони вже за селом.
Смугою темніє ліс. Так степ — і так степ, а посередині шлях. Край шляху горбочок і на ньому калина. Мачуха Маруня наказувала Гриневі: паси, де хочеш, але той горбочок обминай і не здумай сісти під калиною спочити — тобі ж ліпше буде!
Дуже це йому треба! Землі тут скільки хочеш: паси — не випасеш. А зморишся — лягай, впирайся ногами в ліс і вкривайся небом.
Вихопившись з куряви, чабанець і песик перебігають отару, завертаючи її на пашу. Чорний круторогий баран, зупинившись, дивиться на Гриня своїми червонястими очима, оглядається на череду, мовби роздумує: звертати чи ні?
— Гав-гав! — насідає на нього Дзявко.
А той стоїть, не ведучи вухом, — кудлатий і тлустий, непоступливий і кривоногий: знає, що його пестять, не зачеплять пальцем, що на нього і не крикнуть.
— Дзявко, перестань. Хіба ж так можна? — втихомирює чабанець песика і впрошує барана: — Бирцю, ну, бирцю, ми ж таки товариші…
Баранище ліньки, спроквола сходить зі шляху, а за ним і череда. Гринь і Дзявко стають перед нею і пропускають її попасом.
Песик, покрутившись, ліг і висолопив язика. Чабанець стоїть, обпершись на палицю. День у день він у степу, бачить: всі трави стеляться йому під ноги. Він чує: всі жайворонки йому співають.