Лялечка і Мацько

- О-ох! — зітхнув лис.
- Що таке?
- Я би вік отак сидів на сонячній галявині!
- Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.
- Мабуть, краще бути кущиком, — вирішив лис.
- То ставай!
- Як ставай?
- Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…
- Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.
- Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.
- Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені б ваш розум…
- То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…
- Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.
- Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону!
- Яке листя? — не второпав Мацько.
- Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.
- Руда.
- Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку — зелена барва в сам раз. Ти б перемалювався, чи що…
- Я перемалююся. Мені що! Я ж все-таки художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав лис, аж павутина порвалась.
- Ой, вуйку, вибачте!
- Нічого, нічого…Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику!
- Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.
  
Розділ десятий,
 
в якому розпочинається полювання на лиса
Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів у садку на стільчику і був переконаний, що лис, коли перемалюється, обов’язково прийде показатись. Дід і досі шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, принесе й відерце. Ой, швидше б!
Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім Славко сказав: «Якби знав, то дав би тобі рогатку!» Хитрий який! Лис би втік і більше не прийшов.
- Малий!
Лялечка підняв голову.
- Хочеш на ровері покататись?
То був Роман, Славків старший брат. Він ходив уже до сьомого класу.
- Ага, хочу.
- Сідай! Я нині добрий.
- А де Славко?
- Вдома. Так дістав від баби, що сісти не може. Цікаво, нащо він усі шнури, що баба лахи вішала, повідтинав?
- Я нічого не знаю! — здивувався Лялечка і подумав:
«Диви, який хитрий! Без мене хоче лиса зловити». Й у нього вирвалося:
- Та не зловить він його!
- Кого?
- Лиса.
- О, — засміявся Роман, — а кажеш, що нічого не знаєш! Ну, то куди поїдемо?
- До лісу.
- До лісу вже пізно! А от до річки, прошу дуже!
Він посадовив Лялечку на раму велосипеда, і, міцно тримаючись за кермо, обоє помчали вулицею. Вітер геть розкуйовдив кучері Лялечки. Хлопець майже нічого не бачив. Коли колеса наскакували на камінь, серце у нього завмирало. Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. У них вдома не було і мама не вміла їздити. Тато, напевно, уміє їздити. Але він поїхав далеко-далеко. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті. То були не просто гроші, а аліменти. Мама гнівалася, що їх мало, однак для хлопця ті аліменти були цілим багатством.
Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той перевів подих. Як тут було гарно! Прозора вода дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка спробував, чи вода тепла.
- Гей, не лізь до води! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? — закричав Роман.
Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши навпочіпки, курить цигарку, раз у раз позираючи, аби хтось не надійшов.
- Ти теж дивися, аби когось чорти не наднесли…
Лялечка захоплено дивився, як у того з рота і носа виходить дим.
- А ти вухами вмієш дим випускати? — спитав він.
- Що, я клоун? — образився Роман. — Ану розказуй, що ви за лиса збираєтесь ловити!
Лялечка мовчав.
- Не бійся, нікому не скажу! Щось таке Славко молов, ніби лис у вас відро з фарбою вкрав. Цирк на дроті! Може, лис тобі сказав, нащо йому відро?
- Ні, — буркнув Лялечка сердито, — мені він нічого не казав.
Роман реготав, може, з хвилину, а потім очі в нього стали страшними й круглими:
— Я тебе навчу, як на лиса полювати. Значить, так, береш мішок і сокиру, і йдеш до лісу. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору…
Роман випустив з рота цілу хмару диму й закашлявся. Лялечка хотів затулити вуха, аби не чути страшних слів, але знав, що це не сподобається Романові.
- Так от… Як лис не буде мати чим дихати, то мусить вилізти з нори. От він вискакує з нори, а ти наставляєш мішок, і як він туди вскочить, сокирою по голові — цюк!
Лялечка опустив очі, а потім випалив:
- А як лиса в норі не буде?
Хвилину Роман думав, а потім загасив цигарку й засміявся:
- Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я пожартував. Поїхали назад! Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже!
- Угу.
Лялечка не хотів йти спати. Він ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже майже стемніло, а він і далі вибігав надвір, вслухаючись, як вітер шелестить вишневим листям.
- Ти підеш спати чи ні?! — розсердився дідо. Він у цей час завжди дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти онука спати.
Хлопець сховався у кімнаті, не засвічуючи світла.
- Лисе, лисе! — тихенько покликав він. — Киць-киць?
Як же кличуть лисів? Котів кличуть «киць-киць», псів — «цу-цу-цу», курей — «тю-тю-тю».
- Лисе, лисе! — кружляв Лялечка посеред кімнати.
У кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.
- А то що таке? — сплеснула руками бабця, увійшовши до кімнати і засвітивши світло.
На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів.
- Хто люди пса привів?! Хто пса привів, я питаю?!
Зазирнув дід і теж закричав:
- Ви тут усі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!
- То лис, — тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.
  
Розділ одинадцятий,
 
про те, як погано бути лисим лисом,
а ще гірше — фарбованим
Справді, то був лис. Але який нещасний! Усі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив такий круглий, великий, що було видно як удень.
Лис сидів на кріслі, на простеленій газеті, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим смутним голосом розповідав:
- Сьогодні я помітив, що шерсть почала вилазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом!
Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:
- І тобі смішно? Інші теж сміялися. Тільки їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка на мене сіла? Нічого подібного. На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А свербить як!
Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці ще більше стало його шкода.
- Якби я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
- Якби ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Понавигадували різної гидоти. Що буде, як я весь облізу? А, може, помру?
- Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — заламав Лялечка руки. — Давай викличемо лікаря!
- Ото придумав! Свят-свят! Ні, малий, у нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в норі відлежатися. Але яка травичка від цієї клятої фарби, невідомо. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але кущ з мене нікудишній. Скажи правду?
- Та… так… — розвів руками хлопець.
- Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.