Лялечка і Мацько

На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.
- На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку і той спіймав її на льоту. Так само з’ів другу і третю.
- Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.
- Тьху, маро! — дід перехрестився, однак лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людськи…
Лісник хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
  
Розділ восьмий,
 
в якому Лялечці слід було промовчати,
але якщо це йому не вдалося,
то хай уже лис вибачить
- Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледь не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис, я бачив!
Бабця саме чистила картоплю і від несподіванки впустила ножа:
- Який лис?
- Дуже гарний! Такий гарний, такий!… — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо. Може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
- Де ж твій лис?
- Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
- Що за лис?
- Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!
- А, це той лис, що курей краде! — здогадався дід.
- Ой-йо-йой! — зойкнула бабця і побігла до стайні.
- Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Він фарбу вкрав!
- Що ти мелеш? Яку фарбу?
- Взяв у зуби відерце і поніс. Він, певно, хотів перефарбуватись. Ой, діду!
Дід спересердя плюнув:
- Вигадуєш, сам не знаєш що!
Надійшла захекана бабця:
- Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала, пса завести!
- Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
- Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола онука. — Та в тебе, дитино, гарячка!
Лялечка вирвався:
- Бабо, він вкрав фарбу, щоб перемалюватись!
Дід стис кулаки і грізно мовив:
- Ану признайся, що ти розлив фарбу і сховав, щоб дідо не видів!
- Неправда! То лис!
- Не муч дитину! Малий заслаб, — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Той лис більше не прийде. Дідо купить рушницю і його вб’є!
- Не треба вбивати! — заголосив хлопчик. — Хай приходить! Бабо, скажи, щоб дідо не купував рушниці!
- Добре, добре… На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Бабця взяла Лялечку на руки й понесла до хати.
- Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки1 То, певно, не той лис. Мій лис хіба фарбу вкрав. Він хоче царем усіх звірів стати.
- Забиваєш дитині голову байками! — бурчав дід, йдучи позаду.
- А ти би спав менше і дитину пильнував!
- Бабо!
- Що, моє золото?
- А як лис перемалюється на зелено, то я його не побачу?
- Побачиш, побачиш… Боже мій, чого ти чекаєш? Клич сусідку, хай вроки зніме. Він тепер цілу ніч спати не буде…
Залишившись сам у темній кімнаті, Лялечка прошепотів:
- Узяв відерце в зуби і поніс.
Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо такому гарному лисові малювати себе фарбою для паркану.
  
Розділ дев’ятий,
 
у якому здогади Лялечки підтверджуються
незаперечними фактами
Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.
Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги і сили духу!
Що ж, і таке буває. Опускаються руки (лапи), серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак, щось не віриться, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. І коли лис каже під хлюпання дощу «Сонце все-таки зійде», будьте певні, що так воно і буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.
…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, лис не мав такого знаряддя, як дід.
Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку як осикові листки.
На узліссі стояла хатинка, а біля неї — копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Лісник увійшов до хатинки і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.
Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Дід пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. Й обидва були з цього задоволені.
Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти і йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
- Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука ще сіті розставляє?
- Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я мало не оглух.
- Літак?
- Літак, все одно страшно. Ще впаде…
- Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялось. Слухай, тобі нічим не пахне?
- Рибою, — признався лис. — І димом.
- Та я не про те! Літак нічим не побризкав?
Лис принюхався.
- Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
- Мав колись та пропав. Добре, що сам залишився живий!
- Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався. Той мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.
- Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
- Ні, вуйку.
- Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була як мушка, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.
- Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!
- А ким же тоді?
- Ким завгодно. Може, людиною, а може кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…
- Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.
«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.
- А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…
- Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!
- Як це, вуйку?
- Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси…Нікуди не треба поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.