Щоденник Миколки Синицина

Ми прослухали листа до кіпця, і всі, як один, відповіли:
— Завжди напоготові!
А потім я пішов додому і думав про цей лист. Я довго думав і побачив, що ми, міські хлопці, ще дуже мало зробили і нам треба ще дуже багато працювати, щоб зрівнятися з колгоспними піонерами. Мені дуже сподобався їхній лист, і я вирішив переписати його до свого щоденника на пам'ять. І от я писав, писав — написав усе, що тут написано, і лише тоді помітив, що мій щоденник кінчається і мені нема де більше писати.
Ну що ж, коли-небудь я куплю ще один загальний зошит і знову писатиму щоденник. А зараз на цьому кінець.
Писав піонер
Миколка Синицин.
  
ОПОВІДАННЯ
 
  
МИШКОВА КАША
 
Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.
— Це дуже добре, що ти приїхав, — мовила вона. — Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?
— Звичайно, проживемо, — кажу я. — Ми не маленькі!
— Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?
— Зуміємо, — каже Мишко. — Що там не зуміти!
— Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.
— Зваримо й кашу. Що там її варити! — каже Мишко.
Я кажу:
— Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.
— Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш!
Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. «Навіщо, — думаю. — Таж Мишко знає».
Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.
— Стривай, — кажу я. — А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?
— Що там варити! — каже Мишко. — Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.
Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!
— Ну, Мишко, — кажу, — ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.
— Давай кашу, — каже Мишко. — Кашу найпростіше.
— Ну що ж, кашу, то й кашу.
Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:
— Сип більше. Страх їсти хочеться!
Він насипав повну каструлю і води палив доверху.
— Чи не багато води? — запитую. — Розмазня вийде.
— Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.
Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.
— Мишко, — кажу, — що це? Чому каша лізе?
— Куди?
— Біс її знає куди! З каструлі лізе!
Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.
— Не знаю, — каже Мишко, — чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?
Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.
— Мишко, — кажу, — а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!
— Не знаю, — каже. — Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.
— Мабуть, випарувалась, — каже Мишко. — Треба ще підлити.
Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе.
— А щоб тебе! — каже Мишко. — Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.
— Ось бачиш, — каже, — ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.
Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить! Я кажу:
— Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.
— Еге, — каже Мишко, — здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»
— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.
— Ну й зварю, не заважай лишень.
— Будь ласка, я не заважатиму.
Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.
Я не витримав і кажу:
— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!
— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.
— Так то, — кажу, — в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.
— А нам куди поспішати?
— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.
— Встигнеш, — каже, — виспатись.
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
— А по-твоєму, що — без води варити?
— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.
— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш.
— Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
— А вода де? — запитую.
— Вода… там, у колодязі.
— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
— І відро, — каже, — в колодязі.
— Як — у колодязі?
— Так, у колодязі.
— Упустив?
— Упустив.
— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
— Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
— Давай мотузку.
— І її нема, мотузки.
— Де ж вона?
— Там.
— Де — там?
— Ну… в колодязі.
— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
— Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.
— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:
— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
— Ти не патякай, а шукай мотузку.
— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.
— А волосінь витримає?