Щоденник Миколки Синицина

— Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?
— Що ж робити?
— Копати, — кажу, — от що!
Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.
Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.
Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:
— Це неправильно!
— Чому неправильно? — запитує Вітя.
— Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали.
— А ми винні? — каже Іванко. — Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо?
— А може, його хтось помилково замість свого викорчував, — відповів Мишко.
— Тоді б він тут був, а його ніде нема, — сказав Іванко.
— А може, вони його в річку вкинули, — каже Мишко.
— Ну що ти причепився: «може» та «може»!
— Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, — не вгамовувався Мишко.
Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже:
— Все може бути. Ми землі не міряли.
Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають.
— Оце працюють! — каже Семенко. — Ніби уві сні клоччя жують.
— Треба їх на буксир брати, — сказав Іванко. — Бо в них найменше від усіх скопано.
Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть:
— Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало.
Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть:
— Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало.
Юрко Козлов запропонував:
— Давайте опудало ставити тим, що відстають.
— Давайте! — зраділи всі.
— А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, — каже Семенко Бобров.
Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. «Хто ж, — думаю, — у біді товариша кидає!» Так і морочився з ним до кінця.
Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків.
Хлопці почали сперечатися.
— Це неправильно! — казали вони. — Весь час відставали, і раптом найбільший урожай!
Але Вітя сказав:
— Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був.
Іванко Ложкін сказав:
— У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло.
— Нічого, — каже Мишко, — ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди.
Усі засміялись, а Мишко сказав:
— Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б.
— Це чому ж? — здивувалися всі.
— Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще.
Я кажу Мишкові:
— Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам?
— Ну, давай його в річку кинемо, — каже Мишко.
Взяли ми опудало й кинули в річку. Воно попливло по річці, розчепіривши руки. Ми подивилися йому вслід і ну в нього камінням жбурляти. А потім пішли до табору.
Того ж дня Олекса Курочкін зняв нас фотоапаратом разом з прапором. Отож, якщо кому-небудь хочеться карточку, ми можемо прислати.
  
ФАНТАЗЕРИ
 
Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше.
— Скільки тобі років? — питає Мишко.
— Дев'яносто п'ять. А тобі?
— А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.
— А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.
— А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, — каже Мишко.
— У! А я море міг переплисти!
— Подумаєш — море! Я океан перепливав!
— А я колись літати вмів!
— Ану, полети!
— Зараз не можу: розучився.
— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила.
— Брешеш!
— Ні, правда!
— Чому ж ти не вмер?
— А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.
— Без голови?
— Атож, без голови. Навіщо мені голова?
— Як же ти йшов без голови?
— Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна!
— Чому ж ти тепер з головою?
— Друга виросла.
«Ловко придумав!» — позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка.
— Ну, це що! — сказав він. — От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!
— Оце-то збрехав! — засміявся Мишко.
— Зовсім ні.
— Чому ж ти тепер живий?
— Та він же мене потім виплюнув.
Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
— Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні…
— Знаю, знаю! — загаласував Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
— Нічого схожого. Я не про це.
— Ну, гаразд. Бреши далі.
— От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і зробив з нього млинець.
— Ха-ха-ха! Оце брехні!
— А от і не брехні!
— Як же ти міг розчавити автобус?
— Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.
— Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав.
— Овва, куди гайнув! — засміявся Мишко.
— Не віриш? Слово честі!
— На чому ж ти літав?
— На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!
— Що ж ти там на Місяці бачив?
— Ну, що… — зам'явся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив.
— Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав!
— Звичайно, літав.
— Чому ж нічого не бачив?
— А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…
— А-а, — протягнув Мишко. — Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:
— Ну й брешуть! І вам не соромно?
— А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.
— Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли роботу!
— А ти думаєш, легко вигадувати?
— Простісінько!
— Ну, вигадай що-небудь.
— Зараз… — сказав Ігор. — Будь ласка.
Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.
— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….
— Ну, що ти все «е» та «е»!
— Зараз! Дайте подумати.
— Ну, думай, думай!