Щоденник Миколки Синицина

— Е-е-е, — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз… е-е-е…
— Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько!
— Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився.
— Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик.
— Нічого. Як було, так і розповів.
— А казав, — вигадувати майстер!
— Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
— Яка користь?
— А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: «Хто варення з'їв?» Я кажу: «Іра». Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.
— Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко.
— А тобі що?
— Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От!
— Самі ви брехуни!
— Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.
— Я й сам з вами не сидітиму.
Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
— Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо, щоб було однаково.
— Ходімо.
На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
— Ти чого ревла? — питає Мишко.
— Мене мама гуляти не пускала.
— За що?
— За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав.
— Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко.
— І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик.
— А ви хіба самі не хочете?
— Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик.
— Краще це морозиво на трьох розділімо, — запропонувала Іра.
— Правильно! — сказав Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
— Смачна річ! — сказав Мишко. — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв ціле відро морозива.
— Ну, ти вигадуєш усе! — засміялась Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв?
— Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…
  
САШКО
 
Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.
— Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка.
— Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.
— Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.
— Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.
— Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама.
Так і не купила йому пістолета.
А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:
— Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!
— Ти, Сашко, хитренький! — сказала Марина. — Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси.
— Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.
— Гаразд, — сказала Іринка. — Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.
— Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть.
Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день — не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:
— Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!
Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.
— Годі тобі стріляти, — сказала нарешті Іринка. — Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.
— Боягузка! — відповів Сашко. — Всі дівчата — боягузки!
— Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, — сказала Марина.
— Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, — заявив Сашко.
Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче — і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:
— Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?
— Ні, — сказав Сашко і сховав пістолет за спину.
— Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію…
Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.
— От так штука! — злякався Сашко. — Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.
Він, захекавшись, прибіг додому.
— Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? — запитала Ірина.
— Це я так просто.
— Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив.
— Та нічого я не відчубучив — просто так… Налякав бабусю якусь.
— Яку бабусю?
— Ну, «яку», «яку»! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.
— Навіщо ж ти вистрілив?
— Сам не знаю. Іде бабуся. «Дай, — думаю, — вистрілю». Ну й вистрілив.
— А вона що?
— Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.
— От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?
— Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.
— Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! — пригрозила Ірина. — Знатимеш, як людей лякати!
— А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.
— Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.
Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно — чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:
— Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.
Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.
— Не встиг навіть погратися! — пхикав він. — Такий пістолетик був!
— Може, ти його у дворі загубив? — запитала Ірина.
— Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, — збагнув Сашко.
Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було.
«Ну, тепер його знайшов хто-небудь і забрав собі!» — з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку.
«По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!» — злякався Сашко і стрімголов побіг додому.
— Ну, знайшов? — запитали його Маринка й Іринка.
— Тихіше! — прошепотів Сашко. — Міліціонер іде!
— Куди?
— Сюди, до нас.
— Де ти його бачив?
— На вулиці.
Марина й Ірина стали з нього сміятися.
— Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде!
— Та я зовсім і не боюся його! — бадьорився Сашко. — Що мені міліціонер! Подумаєш!