Щоденник Миколки Синицина

— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.
Я питаю:
— А ти мене бачиш?
— Ні. А ти мене?
— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.
Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.
— Чого ти? — питає.
— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?
Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.
— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив.
Тримали ми двері, тримали.
Валя й каже:
— Може, там нікого нема?
Я кажу:
— А хто ж тоді мене за ногу торкав?
— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.
— Чого ж ти раніше не сказала?
— Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав.
Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе! Я кажу:
— Піди зніми ковдру.
А Валя каже:
— Ні, ти піди!
Я кажу:
— Там же нікого нема.
— А може, є!
Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри і бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:
— А що як знову хтось за ногу схопить!
Так і не гралися більше в «троє поросят».
  
ЛАТКА
 
У Бориска були чудові штани: зелені, правильніше сказати, захисного кольору. Борисок їх дуже любив і завжди хвалився:
— Дивіться, хлопці, які в мене штани. Солдатські!
Усі хлопці, звичайно, заздрили. Ні в кого більше таких зелених штанів не було.
Одного разу Борисок поліз через паркан, зачепився за цвях і порвав ці чудові штани. З досади він мало не заплакав, пішов мерщій додому і попросив маму зашити.
Мама розгнівалась:
— Ти по парканах лазитимеш, штани рватимеш, а я зашивати повинна?
— Я більше не буду! Заший, мамо!
— Сам заший.
— Та я ж не вмію!
— Зумів порвати, зумій і зашити.
— Ну, я так ходитиму, — пробурмотів Борисок і пішов на подвір'я.
Хлопці побачили, що в нього на штанях дірка, і почали сміятися.
— Який же ти солдат, — кажуть, — якщо в тебе штани драні.
А Борисок виправдовується:
— Я просив маму зашити, а вона не хоче.
— Хіба солдатам мами штани зашивають? — кажуть хлопці. — Солдат сам повинен уміти все робити: і латку прилатати, і ґудзика пришити.
Борискові стало соромно.
Пішов він додому, попросив у мами голку, нитку і клаптик зеленої матерії. Із матерії він вирізав латку завбільшки з огірок і заходився пришивати її до штанів.
Справа це була нелегка. До того ж Борисок дуже поспішав і колов собі голкою пальці.
— Чого ти колешся? Ах ти ж, капосна! — казав Борисок голці і старався вхопити її за самісінький кінчик так, щоб не вколотися.
Нарешті латку було пришито. Вона стирчала на штанях, мов сушений гриб, а матерія навколо зморщилась так, що одна холоша навіть стала коротшою.
— Ну, куди ж це годиться? — буркотів Борисок, розглядаючи штани. — Ще гірше, ніж було! Доведеться все спочатку переробляти.
Він узяв ножика й відпоров латку. Потім розправив її, приклав знову до штанів, гарненько обвів навколо латки чорнильним олівцем і став пришивати її знову. Тепер він шив не поспішаючи, акуратно і весь час пильнував, щоб латка не вилізла за лінію.
Він довго вовтузився, сопів і кректав, зате, коли все зробив, на латку було любо глянути. Вона була пришита рівно, гладенько і так міцно, що не відірвати й зубами.
Нарешті Борисок надів штани і вийшов на подвір'я. Хлопці обступили його.
— От молодець! — казали вони. — А латку, дивіться, олівцем обведено. Відразу видно, що сам пришивав.
А Борисок вертівся на всі боки, щоб усім було видно, і казав:
— Ех, коли б мені ще ґудзики навчитись пришивати, та, шкода, жоден не відірвався! Ну нічого. Колись одірветься — обов'язково сам пришию.
  
ШУРКО В ДІДУСЯ
 
Влітку ми з Шурком жили у дідуся. Шурко — це мій менший брат. Він ще в школі не вчиться, а я вже до першого класу вступив. Тільки він усе одно мене не слухається… Ну й не треба!.. Коли ми приїхали, то відразу ж обнишпорили все подвір'я, облазили всі сараї й горища. Я знайшов скляну банку з-під варення і круглу залізну коробочку від гуталіну. А Шурко знайшов стару дверну ручку й велику калошу на праву ногу. Потім ми мало не побилися з ним на горищі через вудку. Я перший побачив вудку й сказав:
— Цур, моя!
Шурко теж побачив і ну кричати:
— Цур, моя! Цур, моя!
Я схопив вудку, а він теж учепився за неї і віднімає. Я розсердився — як смикону!.. Він одлетів убік і мало не впав. Тоді каже:
— Подумаєш, дуже мені потрібна твоя вудка! У мене є калоша.
— От і цілуйся зі своєю калошею, — кажу я, — а вудку нічого виривати з рук.
Я відшукав у сараї заступ і пішов копати черв'яків, щоб ловити рибу, а Шурко пішов до бабусі і став просити у неї сірників.
— Навіщо тобі сірники? — запитує бабуся.
— Я, — каже, — розкладу на подвір'ї вогнище, зверху покладу калошу, калоша розплавиться, і з неї вийде гума.
— Ще що вигадай! — замахала руками бабуся. — Ти тут і будинок весь спалиш своїми пустощами. Ні, голубе, і не проси. Що це за розваги з вогнем! І слухати нічого не хочу.
Тоді Шурко взяв дверну ручку, яку знайшов у сараї, прив'язав до неї мотузок, а до другого кінця мотузка прив'язав калошу. Ходить по подвір'ю, мотузок за ручку тримає, а калоша за ним по землі сунеться. Куди Шурко — туди й калоша. Підійшов до мене, побачив, що я черв'яків копаю, і каже:
— Можеш не старатися: все одно нічого не зловиш.
— Це ж чому? — запитую.
— Я зачаклую рибу.
— Будь ласка, — кажу, — чаклуй на здоров'я.
Я накопав черв'яків, склав їх у коробочку й пішов до ставка. Ставок був зразу за подвір'ям — там, де колгоспний город починається. Настромив я на гачок черв'яка, сів на березі і закинув вудку. Сиджу й за поплавцем пильную. А Шурко підкрався ззаду і ну галасувати на все горло:
 
 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід.
 
Чаклуй, сіренький ведмідь!
 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід,
 
Чаклуй, сіренький ведмідь!
 
 
Я вирішив мовчати і нічого не казати, бо з ним завжди так: коли скажеш що-небудь, ще гірше буде.
Нарешті він начаклувався, кинув у ставок калошу й почав її по воді на мотузкові тягати. Потім вигадав таку штуку: кине калошу на середину ставка і ну в неї камінням жбурляти, поки не втопить, а потім витягує її з дна за мотузок. Я спершу мовчки терпів, а тоді як не витерплю:
— Геть звідси! — кричу. — Ти розполохав мені всю рибу.
А він каже:
— Все одно нічого не зловиш: зачаклована риба.
І знову плюх калошу на середину ставка! Я скочив, ухопив палицю — і до нього. Він навтьоки, а калоша за ним на мотузку так і стрибає! Насилу втік од мене.
Повернувся я до ставка і знову рибу ловлю. Ловив, ловив… Уже й сонечко височенько-таки підбилось, а я все сиджу та на поплавець дивлюсь. Не клює риба, хоч лусни! На Шурка злюсь, прямо побити ладен. Не те, щоб я в його чаклування вірив, а знаю, що, коли прийду без риби, сміятиметься. Вже що я не робив: і далі від берега закидав вудку, і ближче, і глибше гачок опускав — нічого не виходить. Захотілося мені їсти, пішов я додому, раптом чую — хтось у ворота грюкає: «Бум-бум! Бах-бах!»