Щоденник Миколки Синицина

Підходжу до воріт, дивлюсь, а це Шурко. Дістав десь молоток, цвяхи і прибиває до хвіртки дверну ручку.
— Це ти навіщо прибиваєш? — питаю.
Він побачив мене, зрадів:
— Хи-хи! Рибалка прийшов. Де ж твоя риба?
Я кажу:
— Ти навіщо прибиваєш ручку? Тут же є одна ручка.
— Нічого, — каже, — нехай дві будуть. А що як одна відірветься.
Прибив ручку, і ще у нього один цвях лишився. Шурко довго думав, що з цим цвяхом робити, хотів його просто у хвіртку загнати, тоді придумав: приклав калошу підошвою до хвіртки і ну її цвяхом прибивати.
— А це навіщо? — питаю.
— Просто так.
— Просто безглуздо, — кажу я.
Раптом дивимося — дідусь із роботи йде. Шурко злякався, давай відривати калошу, а вона не відривається. Тоді він став, затулив калошу спиною і стоїть.
Дідусь підійшов і каже:
— От молодці, хлопці! Тільки приїхали — і до роботи відразу… Хто це придумав до хвіртки другу ручку прибити?
— Це, — кажу, — Шурко.
Дідусь лише крякнув.
— Ну що ж, — каже, — тепер у нас дві ручки буде: одна зверху, друга знизу. Раптом якась куценька людина прийде. До верхньої ручки їй не дотягтися, то вона нижню дістане.
Тут дідусь помітив калошу:
— А це що?
Я так і пирснув. «Ну, — думаю, — зараз Шуркові від дідуся перепаде». Шурко почервонів, сам не знає, що відповідати. А дідусь каже:
— Це ж що? Це, напевно, все одно що скринька для листів. Прийде листоноша, побачить, що дома нема нікого, покладе листа в калошу й піде собі далі. Дуже дотепно.
— Це я сам придумав! — похвастався Шурко.
— Та невже?
— Слово честі!
— Ну молодець! — розвів руками дідусь.
За обідом дідусь усе розводив руками і розповідав бабусі про ту калошу:
— Розумієш, який дотепний хлопець! До чого сам додумався, ти не повіриш навіть! Розумієш, калошу до хвіртки, га? Я давно кажу, що треба скриньку для листів прибити, а того й не докумекав, що калошу простіше.
— Гаразд, — усміхнулася бабуся. — Я куплю скриньку, а поки що нехай калоша повисить.
По обіді Шурко побіг у садок, а дідусь каже:
— Ну, Шурко в нас уже відзначився, а ти, Миколко, теж, либонь, щось утнув. Ти вже зізнавайся, порадуй дідуся.
— Я, — кажу, — ловив рибу, але риба не ловиться.
— А ти де ловив?
— У ставку.
— Е… — протяг дідусь, — яка ж тут риба? Цей ставок недавно викопали. Тут навіть жаби ще не завелись. А ти, голубе, не полінуйся, піди на річку. Там біля містка течія прудка. На цій бистринці й полови.
Дідусь пішов на роботу, а я взяв вудку й кажу Шуркові:
— Ходімо на річку, будемо разом рибу ловити.
— Ага, — каже, — злякався! Тепер підлабузнюєшся!
— Навіщо мені підлабузнюватися?
— А щоб я не чаклував більше.
— Чаклуй, — кажу, — будь ласка.
Узяв я коробку з черв'яками, банку з-під варення, щоб було куди рибу складати, і пішов. А Шурко позаду поплентався.
Прийшли на річку. Я прилаштувався на березі, поблизу мосту, де течія бистра, закинув вудку.
А Шурко товчеться коло мене і все бурмоче:
 
 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід,
 
Чаклуй, сіренький ведмідь!
 
 
Помовчить трішечки, помовчить, а потім знову:
 
 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід…
 
 
Раптом риба як клюне, я як смикну вудку! Риба блиснула в повітрі, зірвалася з гачка, впала на берег і ну танцювати біля самісінької води.
Шурко як закричить:
— Держи її!
Кинувся до риби і давай ловити. Риба по березі скаче, а він прямо животом на неї падає, ніяк спіймати не може, мало вона назад у річку не втекла.
Нарешті він її схопив. Я набрав у банку води, Шурко пустив у неї рибу і став розглядати.
— Це, — каже, — окунь. — Слово честі, окунь! Бачиш, які у нього смужки. Цур, мій буде.
— Гаразд, хай буде твій. Ми ще багато наловимо.
У цей день ми довго вудили. Зловили шість окуньців, чотирьох пічкурів і навіть йоржика одного вивудили.
На зворотному шляху Шурко ніс банку з рибою і навіть подержати не давав мені. Він був дуже радий і зовсім не образився, коли побачив, що його калоша зникла, а замість неї на хвіртці висить новенька голуба скринька для листів.
— Ну й нехай, — сказав він. — По-моєму, скринька ще навіть краще, ніж калоша.
Він махнув рукою і мерщій побіг показувати бабусі рибу. Бабуся похвалила нас. А потім я йому сказав:
— От бачиш, а ти чаклував! Нічого твоє чаклування не варте. Я в чаклування не вірю.
— У! — сказав Шурко. — А я, думаєш, вірю! Це тільки дикуни вірять та старенькі бабусі.
Цим він дуже насмішив бабусю, бо вона хоч і була старенька, але теж не вірила в чаклунство.
  
ЛЯПКА
 
Я розповім вам про Федька Рибкіна, про те, як він насмішив увесь клас. У нього була звичка смішити хлопців. І йому було однаково: перерва зараз чи урок. То от. Почалося це з того, що Федько почубився з Грицем Копєйкіним за флакончик туші. Тільки якщо сказати по правді, то ніякої бійки тут не було. Ніхто нікого не бив. Вони просто виривали один у одного з рук флакончик, а туш з нього вихлюпнулась, і одна краплина потрапила Федькові на лоба. Від цього на лобі в нього вийшла чорна ляпка завбільшки з п'ятак. Спочатку Федько розсердився, а тоді побачив, що хлопці сміються, дивлячись на його ляпку, і вирішив, що це навіть краще. І не став змивати ляпки.
Невдовзі задзвонив дзвоник, прийшла Зінаїда Іванівна, і розпочався урок. Усі діти оглядались на Федька й потихеньку сміялися з його ляпки. Федькові дуже подобалося, що він одним своїм виглядом може смішити хлопців. Він навмисне засунув пальця у флакончик і вимастив носа. Тут уже ніхто не міг без сміху на нього дивитись. У класі стало гамірно. Зінаїда Іванівна спершу ніяк не могла зрозуміти, в чому справа, але незабаром помітила Федькову ляпку і навіть зупинилася від подиву.
— Це ти чим обличчя вимазав, тушшю? — спитала вона.
— Еге, — кивнув головою Федько.
— А якою тушшю? Цією?
Зінаїда Іванівна показала на флакончик, що стояв на парті.
— Цією, — підтвердив Федько, і рот його роз'їхався мало не до вух.
Зінаїда Іванівна наділа на носа окуляри і з серйозним виглядом оглянула чорні плями на обличчі в Федька, після чого скрушно похитала головою:
— Даремно ти це зробив, даремно!
— А що? — занепокоївся Федько.
— Та, бачиш, туш ця хімічна. Вона роз'їдає шкіру. Від цього шкіра спершу починає свербіти, тоді на ній вискакують пухирі, а потім уже все обличчя вкривається лишаями та виразочками.
Федько перелякався. Обличчя в нього видовжилось, рот мимоволі роззявився.
— Я більше не буду маститися тушшю, — пробелькотів він.
— Та ж думаю, що більше не будеш! — посміхнулася Зінаїда Іванівна і вела урок далі.
Федько мерщій заходився стирати плями туші носовичком, потім повернув злякане обличчя до Гриця Копєйкіна й запитав:
— Є?
— Є, — пошепки сказав Гриць.
Федько знову тер обличчя. Тер і хустинкою, і промокашкою, але чорні плями глибоко в'їлись у шкіру і не стирались. Гриць простягнув Федькові гумку і сказав:
— На ось. Це добра чорнильна гумка. Спробуй потерти. Якщо вона тобі не допоможе, то пиши пропало.
Федько тер обличчя чорнильною гумкою, але й це не допомогло. Тоді він вирішив збігати умитись і підняв руку. Та Зінаїда Іванівна, ніби навмисне, не помічала його. Він то вставав, то сідав, то підводився навшпиньки, стараючись витягнути руку якомога вище. Нарешті Зінаїда Іванівна запитала, що йому потрібно.