Велика, більша й найбільша

 
Пригода друга
У вівторок теж був туман. У середу мжичило. У четвер диктор повідомив по радіо, що “з південного заходу до Польщі наближається антициклон”, й Ічина мама сказала, що на суботу й неділю дорослі поїдуть до Казимежа иад Віслою.
А в п’ятницю і справді на годині стало. Можливо, дійшло б і до розмов на тему: чому це тільки дорослі мають право на відпочинок? — якби Горошок не нагадав Іці, що, коли батьків не буде, вони матимуть більше часу на балачки з Капітаном. Іка стала така слухняна, що її батько навіть трохи стурбувався.
— Чого це вона така лагідна? — спитав він замислено.
— Дописуй статтю, — відповіла Ічина мама, — бо знову зіпсуєш собі поїздку. І не тільки собі.
— Все-таки це треба обміркувати, — пробурмотів батько, дописуючи статтю. І не одразу зрозумів, що то дружину й дочку так розсмішило.
У суботу все було визначено: хто за ким має доглядати, що можна, а чого не можна, де обід і що на вечерю.
Горошків батько нагадав, що, зрештою, Горошок уже дорослий чоловік, а Ічина мама сказала, що саме за чоловіками завжди треба доглядати. Ічин батько залишив дочці “додатковий фонд” (тобто гроші на тістечка і ранкові кіносеанси), а Горошкова мама напекла пиріжків і трохи побідкалася над “бідолахами”.
Але Горошок її заспокоїв:
— Ви багато працюєте, і вам слід відпочити між іншим і від нас. Я це вже обміркував.
Тоді всі засміялися, а найголосніше Ічин батько.
У суботу, зразу ж по обіді, дорослі поїхали, а Іка з Горошком передовсім подалися до парку Лазенки.
У Лазенках була золота осінь. Плавали лебеді, а малята кричали в колясках, як галчата. Іка годувала риби, а Горошок лебеді.
Близько четвертої години рушили додому, зрозуміло, з одною-єдиною думкою: про Капітана.
Адже від самого понеділка складалося так, що вони не спромоглися навідатися до Капітана. Не мали навіть часу про все як слід поговорити. А було зрозуміло, що йти треба саме вкупі. Так уже вони домовилися, і умови своєї дотримали, хоч це було не легко.
Коли вони проходили повз пам’ятник Шопенові, Горошок знову взявся за своє:
— Це треба обміркувати.
— Що?
— Чому він саме нас вибрав?
— Капітан?
— Так.
Обережно перейшли Уяздовські алеї. Іка сказала:
— Є один спосіб про це довідатись.
— Який?
— Можна запитати Капітана.
— Ага! — сказав Горошок і додав невдоволено. — Ти, однак, любиш полегшувати собі життя.
— Ні, — засміялася Іка.
— А що?
— Я лише не люблю його ускладнювати.
— От-от.
— Ти говориш “от-от”, — сказала Іка, — бо знаєш, що я маю рацію. Ти завжди говориш “от-от”, коли знаєш, що я маю рацію. Мій тато теж завжди говорить “от-от”, коли мама має рацію.
— От-от.
— От бачиш, — сказала Іка. — Так маю я рацію?
Два квартали пройшли мовчки. Горошок удавав, ніби і щось насвистує. Іка розглядала вітрину з бальними платтями, далі — вітрину книгарні.
Нарешті Горошок сказав таким тоном, наче хтось уже десять хвилин кричав йому над вухом.
— Ну маєш, маєш… То й що?
— Нічого, — ґречно посміхнулася Іка. — Мене це дуже тішить.
— Мене також, — буркнув Горошок.
— Ну, то що? Запитаємо його?
Але Іка мусила ще двічі повторити те ж саме, поки Горошок відповів:
— Запитаємо.
А на подвір’ї біля Капітана стояв Мешканець Другого Поверху і розглядав автомобіль.
— Знову невдача, — пробурчала Іка.
Але Мешканець Другого Поверху, вгледівши їх, привітно всміхнувся.
— Моє шануваннячко, — сказав він. — Дуже радий, що вас побачив. У мене до вас одне прохання.
Горошок та Іка віддали на добридень.
Мешканець Другого Поверху потер своє неголене підборіддя, а потім показав на Капітана:
— Бачте, яка справа, я надумав його відремонтувати.
Він стояв спиною до автомобіля і тому не помітив того, що побачили Іка з Горошком: Капітан радо затремтів, і навперемін викинув обидві стрілки повороту.
— Мабуть, він ще мені трохи послужить, — сказав, як, завжди, симпатичний, і як завжди, неголений Мешканець Другого Поверху. — Я лишень боюся…
Горошок й Іка терпеливо чекали.
— Я лишень боюся, — повторив заклопотаний Мешканець Другого Поверху, — що перш ніж я віддам його до ремонту, дітлахи з сусіднього двору розтягнуть його по гайці. Сьогодні я заскочив чотирьох — колесо знімали.
— Ой лишенько! — гукнула Іка.
— Отакої! — грізно буркнув Горошок. — Хто їм дозволив?
— Не я, — відповів Мешканець Другого Поверху. — Тим-то, тим-то… — повторив він, тручи підборіддя, — я хотів би вас про щось попрохати.
— Слухаю, — сказав Горошок.
Іка кивнула.
— Чи не могли б ви доглянути за ним два-три дні? У мене одна термінова робота, і я не можу щохвилини вибігати на подвір’я. То чи не змогли б…
— Звичайно, змогли б! — вигукнула Іка.
— Безперечно! — крикнув Горошок.
— Ясно!
— Як білий день!
— Прошу? — спитав оглушений цим галасом Мешканець Другого Поверху.
— Доглянемо! — сказали одночасно Іка й Горошок.
— Ох, шановне товариство! — мовив Мешканець Другого Поверху. — Вдячності моїй нема кінця-краю.
— Пробачте, — суворо сказала Іка. — Ви часом з нас не кепкуєте?
— Та… таж ні, — перелякано скрикнув Мешканець і повторив, що справді надзвичайно їм буде вдячний за догляд і допомогу, дозволив їм сидіти в машині, скільки їм заманеться — подорожувати, куди захочуть, а потім потиснув тричі руку Горошкові, двічі Іці і, нарешті, вщедряючи дітей усмішками і компліментами, попрямував додому.
— Ух! — зітхнула полегшено Іка.
А коли Мешканець Другого Поверху зник за дверима, обняла капот Капітана і міцно притиснулась до нього.
— Я така рада, Капітане.
— Я теж, — додав Горошок.
— А я найбільше, — озвався голос Капітана. — Стривайте лишень!
— Чо… — почав Горошок.
Він хотів спитати “чому?”, але, озирнувшись, замовк.
Питання було зайве, бо ж у вхідній брамі з’явилося, наче на замовлення, четверо хлопців з сусіднього двору.
Троє — молодші і менші за Горошка, а один старший і вищий на зріст. — Ти, Іко, тільки не втручайся, — сказав Горошок.
— Побачимо, — відказала Іка.
Четверо хлопців поволі рушили подвір’ям, вдаючи, ніби нікого й не помічають. Верховодив ними худий білявий хлопець з невинним личком. Він зупинився за два кроки від Горошка і прикинувся, ніби дуже здивований.
— Добридень, — сказав Горошок. — Що вам треба?
Почувши “добридень”, білявий справді здивувався.
Він спантеличено промимрив щось собі під ніс.
— Що вам треба? — перепитав Горошок.
Білявого почала розбирати злість.
— Твоя машина?
— Ні.
— Ну, то й чухрай звідси вистрибом!
— Я не збираюся чухрати ані вистрибом, ані ступою, — холодно відповів Горошок.
— Ні?
— Ні!
— А це чому?
Горошок похитав головою. А потім посміхнувся.
— Бо мене просили стерегти машину від дітлахів і злодіїв.
Білявий роззявив рота, стулив і знову роззявив. Зашарівся, а потім зовсім спаленів.
— А хто дітлахи, хто злодії? — запитав він, стискаючи кулаки.
— Дітлахи, це ті, — відказав Горошок, — хто відкручує колесо задля втіхи. А злодії ті, хто робить те ж саме, щоб украсти колесо. Ясно?
— Тобі зараз темно буде! — загорлав білявий.
— Тільки спокійно, — сказав Горошок. — Четверо на одного, чи один на одного?
Білявий зареготав.
— Геть! — сказав він трьом меншим веснянкуватим хлопчакам. — Я і сам з ним упораюсь. “Добридень” каже. Пузан жовторотий!
— Хвилинку, — сказав Горошок. — Хто перший опиниться на землі, той просить пробачення і чухрає вистрибом. Згода?
— Згода! — гукнув білявий, почервонівши, як буряк.
— Горошку, — сказала Іка, — тільки не скривдь дитину.
— Не скривджу, — буркнув Горошок саме тієї миті, коли білявий, заверещавши щось незрозуміле, кинувся на нього з кулаками.