Велика, більша й найбільша

Але білявий одразу ж змовк. Бо замість уцілити кулаком у Горошків ніс, попав у повітря. Разом з тим хтось схопив його за другу руку і викрутив її, хтось піймав за поперек і перекинув у повітрі догори ногами. Білявий гупнув на землю, і хтось сів йому на спину, загинаючи далі руку. Всі оті “хтось” був усе той самий Горошок. Він притиснув переможеного до землі, не даючи йому змоги підвестися.
— Домовлялися один на одного! — вигукнула Іка, і троє хлопчаків одступили на крок.
— Кажи: вибач, — мовив Горошок.
— Що це було? — простогнав білявий.
— Дзю-до, — ґречно пояснив Горошок. — Кажи: вибач.
Мовчанка. Після четвертої невдалої спроби випручатися, білявий щось прошепотів.
— Не чую! — мовив Горошок.
— Вибач мені.
— Атож! Чи я тобі жовторотий? — запитав ще Горошок.
— Ні… ні.
— А може, я пузан?
— Н… н… ні!
— Дуже приємно чути, — сказав Горошок і відпустив білявого. — А зараз чухрай звідси вистрибом.
Білявий хлопець підвівся і, нікому не дивлячись в очі, попрямував до брами. За ним поволі, похнюпившись, попленталися й троє веснянкуватих хлопчаків.
— Гей! — крикнув Горошок. — До побачення!
Але ті навіть не озирнулися.
— Дуже добре, — сказала Іка.
— Браво! Браво! Браво! — вигукнув Капітан. — Поздоровляю!
— Це тому, що ми, — сказав Горошок, — не терпимо хуліганства, Капітане!
Потім Іка з Горошком зручно вмостилися на передньому сидінні, і всі троє якийсь час мовчали. Отак люблять ломовчати разом справжні друзі після довгої розлуки. Першою подала голос Іка:
— Ми хотіли б вас про щось запитати.
— Слухаю, — озвався Капітан.
— Ми власне… — почав Горошок.
Але Іка не дала йому говорити.
— По-перше, — почала вона, — нам було сумно без вас. Ми не любимо всіляких там солодких, медових слів. Правда, Горошку?
— Одне солодке тістечко краще за тисячі солодких слів, — сказав Горошок.
— Атож, — мовила Іка. — Ми нудилися цілий тиждень.
— Атож! — підтвердив Горошок.
— По-друге, — вела далі Іка, — ми хотіли вас запитати, чому і з якої причини ви здружилися саме з нами, саме нам допомогли розшукати Яцка і саме нам оповідали за себе.
— Атож, — повторив Горошок.
— І по-третє, — не вгамовувалась Іка, — що було далі? Яким шляхом ви їхали до Індії? Яка вона, Індія? Як ви потрапили у Варшаву? Де ви ще були і…
— …і спробуй все-таки спинитися, — перебив її Горошок.
Капітан голосно засміявся.
— Перепрошую! — сказав він. — Відколи я взнав, що мені рано ще на звалище, мені безперестанку хочеться реготати. Це зрозуміло, правда?
— Правда, — визнав Горошок.
Іка затято мовчала.
— Пробач, Іко, — сказав Горошок.
— Та нема за що. Ти мав рацію.
Капітан знову засміявся.
— Давайте змінимо тему. А точніше, повернімося до теми. Отже…
— Отже? — перепитали обоє.
— Отже, — заговорив Капітан, — по-перше, мушу вам признатися, що й у мене теж весь тиждень був зіпсований. Я навіть уже стурбувався, чи ви мене не забули.
— Але ж… — вигукнули Горошок і Іка.
— Знаю, знаю, — перебив їх Капітан, — тепер я вже знаю. Просто не випадало. Буває.
— Атож, — буркнув Горошок.
— По-друге, — сказав уже вельми серйозно Капітан, — я заприятелював з вами, бо переконався: варто з вами приятелювати. Ви не обізвали мене старим возом. А назвали мужнім ветераном. Ви не розгвинчували у мене коліс, навпаки, звернулися по допомогу у важливій справі. Коли дійшло до справжнього випробування, ви поводилися як слід. Виявили розум там, де треба було думати, і відвагу там, де треба було ризикувати. Це дуже важливо. Адже можуть трапитись набагато важчі проблеми.
— Тобто — справи, — обернувся до Іки Горошок.
Іка посміхнулася дуже солодко. Занадто солодко.
— А може, ти хотів сказати — завдання? — спитала вона.
— А по-третє, — перебив Капітан, щоб не допустити сварки, — вже пізно і. пора вечеряти. — Оце тобі через твої теревені, — буркнув Горошок, але Іка, на щастя, не дочула.
— А після вечері? — спитала вона.
У голосі Капітана пролунала якась незвична нотка.
— Після вечері… можливо й поговоримо, — сказав він. — Але тоді, як стемніє.
Іка розігріла вечерю, а Горошок настроїв радіо і накрив на стіл. Коли пили чай, саме закінчилася музична передача і дикторка оголосила:
— Говорить Варшава. Передаємо вечірній випуск останніх новин.
— У-хх, — зітхнула Іка, — зміни хвилю.
— Нічого не вийде, — сказав Горошок. — Людина мусить знати, що діється в світі.
Іка знизала плечима так, як це завжди робила Горошкова мама під час передач останніх вістей. А Горошок умостився у крісло поруч з приймачем з таким виразом, що в таких випадках був у Ічиного батька.
— З усього світу, — оголосила дикторка.
Ну, а в світі як у світі.
Дикторка говорила про те, що і в зв’язку з чим заявив один американський міністр, а також якої думки про цю заяву інші закордонні міністри.
Потім було кілька слів про нове відкриття двох чеських учених і одного шведського професора в…
— В чому, в чому? — спитала Іка.
— В галузі біохімії, — відповів Горошок.
— А що це таке?
— Ти-и-и-хо! — гримнув Горошок, ніби й не звертаючи уваги на Ічину посмішку, що не без підстави промовляла: ти стільки ж розумієшся на біохімії, скільки й я.
Але одразу ж по тому дикторка повідомила дальшу новину.
— Від учора над Центральною Африкою шаленіють урагани і піщані бурі.
— Піщані бурі? — перепитала Іка. — Такі як…
— Ти-и-и-хо, — вже справді розсердився Горошок.
— Загальне занепокоєння, — провадила дикторка, — викликає доля пасажирського літака французьких авіаліній, що стартував сьогодні з аеродрому в Браззавілі, і відтоді, як увійшов у смугу урагану, не подає ознак життя. У літаку разом з екіпажем — сімдесят вісім чоловік. Пошуки тривають.
По секундній паузі дикторка почала передавати дальше повідомлення, але Горошок перестав слухати. Підвівся.
— Сімдесят вісім чоловік, — сказав він.
— Як називається той аеродром?
— Браззавіль.
— А де це?
Горошок вийшов на хвилину до іншої кімнати і повернувся з атласом. Він знайшов велику мапу Африки і мовчки розклав її на столі. Обоє схилилися над жовто-брунатно-зеленим континентом, оточеним блакитними плямами морів та океанів.
— Тут, — сказав Горошок, — Браззавіль… Це Конго. В Екваторіальній Африці.
— Екваторіальній? — здивувалася Іка.
— Так… Екваторіальна — означає Центральна.
— Чому?
— От причепилася — чому й чому, — спалахнув Горошок гнівом. — Бо там екватор.
Іка, звичайно, образилась.
— Гаразд, гаразд… А що означає біохімія?
Горошок знизав плечима.
— Знаю, але не скажу.
Іка хотіла уїдливо розсміятися, але раптом спитала:
— Що таке?
— Ану лиш! — гукнув Горошок. — Гикавка на неї напала, чи що?
Справді, було чого дивуватися. Голос дикторки, що саме сповіщав про новини з Польщі, чомусь почав уриватися. Скаже кілька слів — раптом з радіоприймача лунає якийсь писк.
Це було навіть смішно.
— Як повідомляє наш Келецький кореспондент, — чути було з приймача, — фабрика… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… понад план. Виконано… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… і електричних нагрівальних приладів.
— Хі-хі-хі, — розсміялася Іка, — …пі-пі-пі понад план! Але Горошок раптом споважнів.
— Стривай-но! — крикнув він. — Це ж… — І затнувся.
Дикторка вже замовкла. За хвилину мав початися симфонічний концерт. А все ж той таємний сигнал не змовкав: пі-пі-пі… паа-паа-паа, пі-пі-пі. І знову три коротких писки, три довгих, три коротких.
— Три короткі, три довгі, три короткі… — прошепотіла Іка. — Що це таке?
— Це, — сказав Горошок, — SOS! Ти розумієш? SOS!
— SOS?
— Так.
Вони дивилися одне на одне широко розплющеними очима.
— Хтось кличе на допомогу! — сказав Горошок.
— Хтось просить порятунку! — тихо додала Іка.