Велика, більша й найбільша

Тоді Іка звернулась до Яка.
— Дякуємо вам, — сказала вона поважно. — Ви були такий відважний і допомогли нам. Власне, все зробили ви, і лише завдяки вам ми змогли врятувати тих людей. Я вже навіть не прошу вибачення. Я лише дуже, дуже, дуже дякую.
— І я також, — сказав Горошок.
А Як загойдався крилами на сонці, щось закурникав і, відповів:
— Усе гаразд, мої соколята, все гаразд. Ви без мене нічого б не вдіяли, але і я без вас теж нічого. Ми — квити. І, отже… честь і хвала всім нам… героям! Хоч… хоч декотрі з нас і застаріли, а інші зовсім ще… недостаріли. Га?
— Даруйте, — втратила терпець Іка, — але я вже вас перепросила, а ви і досі, досі…
— Треба було обдумати, — буркнув Горошок.
— Але ж ви… досі, і досі… — повторила Іка.
— Гаразд, гаразд. Я зовсім не ображаюся, це ж бо правда. Але ще двадцять років тому я б побив усі світові рекорди.
Горошок кивнув головою:
— Так, так. Однак двадцять років тому — це ж страшенно давно.
— Гм, звичайно, — мугикнув Як. — А ще десять років ггому я був для всіх добрий. Надто ви вже поспішаєте.
— Хто? — здивувався Горошок.
— Ну, ви… люди. П’ятдесят тисяч років звичайний віз на колесах усім подобався і не старів. Потім паровоз був у моді сто років. А потім уже все закрутилося з середи на п’ятницю. Добряга Капітан, коли порівняти його з найновішими моделями, вже сьогодні може шукати місце в музеї; я теж щохвилини можу постукати до дверей того музею. Гадаєте, я не знаю, що застарів? Хіба мало з мене на аеродромі реактивні сміються?
— Як їм не сором! — обурилася Іка.
— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.
— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?
— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?
— Гра… чого? — спитав Горошок.
— Чого, пробачте? — спитала Іка.
— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.
— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.
— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.
— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…
— Ну… — почала Іка.
— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.
— Скажімо, так. А тепер хочуть придумати таке, щоб земля перестала притягати. І тоді…
— Що тоді? — перепитала Іка.
— Тоді літати і над Землею, і на Місяць і ще далі зуміли б навіть діти.
— З дитсадка? — грізно запитала Іка.
— Так, так! — вигукнув Як. — З дитсадка.
— Але коли ж це буде? — правив своєї Горошок.
Як похитав крилами.
— Якби я знав. Важливо, що обмірковують. О, тоді навіть ракети підуть до музею!
— Та-а-ак, — зітхнув Горошок. — Це справді треба дуже серйозно обміркувати.
Він зітхнув, а потім позіхнув. Од нього позіхами заразилася й Іка. Здалося навіть, що і Як позіхнув. Може, тому, що вони саме летіли у нудних, сонних хмарах.
— Отже, — буркнув Як, — середземноморський центр низького тиску пересувається до Центральної Європи.
— Даруйте, — втомлено протягла Іка. — Що це, власне, означає?
— Означає, — пояснив Як, — що до самої Польщі доведеться летіти у цій брудній ваті.
— Ох і нудно, — позіхнула Іка.
— Звичайно, — погодився Як. І після довшої мовчанки докинув: — Однак є один спосіб проти нудоти.
Іка не озвалася, зате Горошок прокинувся з задуми.
— Який? — запитав він.
— Зробити те саме, що товаришка Іка, — відповів Як.
Горошок поглянув на Іку. Вона спала. Він полегшено зітхнув: принаймні уві сні вона жодної нової дурниці не бовкне. А разом з тим він трохи розчулився — вираз обличчя е неї був стомлений і беззахисний.
Ну так, нічого дивного, що вона змучилася. Він і сам почував себе так, ніби цілий день без перерви гуляв у футбол. Що ж, вони попрацювали. Можна було притомитися.
— Однаково я не спатиму, — тихо промовив він.
— Наказу такого немає, — лагідно озвався Як, пробиваючись крізь сіро-перлові, тяжкі від дощу, сонні хмари.
Він не спитав навіть, чому Горошок не збирається спати. Можливо, відчув, що таке запитання було б морочливе.
А Горошок саме вирішив, що не стане конструктором літаків. Він переконався: як там не кажи, а все ж цей фах уже старомодний. Варто б опанувати щось новітніше, як, наприклад, земне тяжіння, оту… гравітацію. Тобто таке, що дозволило б перетворювати тяжіння на відштовхування — і так далі.
Треба визнати, що ті роздуми були досить-таки стомливі. Щоб зосередитись, Горошок заплющив очі.
“То ж як, — думав він, — як собі зарадити… А може… А може… може, приміром…”
Однак саме тут Горошок і заснув.
А Як, пролітаючи у хмарах середземноморського центру низького тиску, який поволі пересувався над Центральною Європою, настроїв своє радіо на Москву.
Чийсь голос співав про бузок і черемху.
— Увага! Увага! — офіційним тоном попередив Як. — Прошу приготуватися до посадки.
Прокинувшись, Горошок спершу був переконаний, що тропіки задрімав. Просто, глибоко замислившись над питанням земного тяжіння, на хвилину замислився аж надто глибоко. І нічого більше.
Але вже наступної миті зрозумів, що знову проспав більшу частину польоту.
— Вже? — скрикнув він.
— Вже-е-е-е? — повторила, солодко позіхаючи, Іка.
— Схоже на те, — засміявся Як. — Ну що, пасажири, добре спалося?
— І знову ми нічого не бачили, — бідкався Горошок.
— Не було на що дивитися, — заспокоїв його Як, — ми летіли у хмарах.
— Здається, — сказала Іка, — я б трохи попоїла.
— А хай тобі… — застогнав Горошок.
Тільки зараз вони пригадали, що від учорашньої вечері нічого не їли, не пили, крім лимонаду з термоса та кількох ковтків кави.
Та ще й їм було соромно. Летіти над Балканським півостровом, над Угорською рівниною, над Чехословаччиною і половиною Польщі — і що? І нічого. Спали. Сонні герої. І єдине їх виправдання — оці хмари.
— Увага! Йдемо на посадку, — оголосив Як.
Хмари висіли низько. Вискочили з них у густому дощі, на висоті трьохсот метрів над землею. Як легко перехилився на крило, і тоді вони побачили густий темний ліс, а за лісом поле, на краю якого бовванів силует Капітана.
Як торкнувся землі і, гальмуючи, плавно підкотив до нього, зупинившись за два метри від автомобіля.
— Ну, мої лебедики, — сказав він, — ви своє зробили. Тепер час прощатися. Мабуть, ще зустрінемось на землі чи в небі. Правда?
— Соколе наш сизий, — цокотіла, вилазячи Іка. — Чи можу я вас обійняти?
— І я, — докинув Горошок.
— Прошу… без зайвих сентиментів, бо в мене двигун може заїсти. Обійнятися? Потисніть мені пропелер.
Вони скочили на мокру землю.
— Вітаю! — гукнув Капітан.
Рвучкий скісний вітер порощив дощем. Було холодно й темно, хоч і пора рання — п’ята година вечора.
— Впорався, голубе? — спитав Капітан.
— Авжеж! — засміявся Як, і в тому сміхові кожен уважний слухач уловив би розчулені нотки.
Тому що саме тієї хвилини Іка, а за нею і Горошок почоломкали його просто в пропелер.
— До побачення, Яче! — гукали вони разом. — До побачення!
— Ви дуже мужній і добрий друг, — сказала Іка.
— Ми ніколи тебе не забудемо! — мовив Горошок.
— Навіть, якщо я втраплю до музею?
— Ох, Яче! — скрикнула Іка.
— Щасти вам, — сказав він. — Я дуже вас полюбив. А зараз годі мокнути. Ну… розлука — справа нелегка. До побачення! До по-ба-чен-ня!
— До по-ба-чен-ня! — гукали Іка й Горошок.
Але Як уже зник за стіною густого дощу, який, ніби сотня барабанщиків, вибивав дріб по Капітановому даху.
Капітан, виїхавши на Варшавське шосе, на повному газі рушив прямо додому.
— Ох, Капітане! — зітхнула Іка. — Аби ти знав!
— Знаю, все знаю. Як передавав повідомлення з дороги. Я щасливий, що все так склалося. Ми так непокоїлися…