Велика, більша й найбільша

— Хто?
— Ми всі. Я, телефони з вокзалу, електронний мозок і ті чотири радіостанції… Взагалі — всі. А зараз…
— Що зараз? — спитав Горошок.
— Я хочу сказати, мої голуб’ята, — промовив урочисто Капітан, так урочисто, аж хід притишив, — я пишаюся вами.
Це була дуже приємна хвилина. Іка з Горошком усміхнулися, подякували і замовкли.
Капітан знову мчав з вітерцем, ніби він був не ветеран, а найновітніша модель перегонового автомобіля з реактивним двигуном.
Поволі сутеніло. Над Варшавою спалахували блискавки. Докотився далекий гуркіт грому.
Іка засміялася.
— Горошку, то називається буря? Горошок тямуще кивнув головою.
— Що ми будемо вечеряти? — спитав він. У Іки заблищали очі:
— Насамперед, — сказала вона замріяно, — ми приготуємо собі бутерброди з ковбасою, з сардинками і з шинкою.
— Так, — натхненно підтримав її Горошок, — з ковбасою, сардинками і з шинкою. А потім розігріємо курку і підсмажимо картоплю. Я приготую салат.
— Чудово. Ти приготуєш салат, а я відкрию банку компоту. Ще є тістечка.
— Ура! Ми забули про тістечка! — загорлав Горошок, аж у Капітана зі сміху мало не закипіла вода в радіаторі.
Отож на вечерю вони приготували все, про що вже згадували, і це була чи не найсмачніша вечеря в їхньому житті.
Відбулася вона урочисто. Одразу ж після приїзду додому їх почали вітати по телефону: дзвонив навіть автомат із кабіни № 3 на Головному вокзалі, телефонували представники міської станції і навіть сама міжміська. Звичайно, перший поздоровив їх Ічин телефон (бо вечеря відбулася в її помешканні), а потім з допомогою радіоприймача їх поздоровили по черзі чотири радіостанції.
А вже під час вечері приймач передав таку новину:
“Як повідомляє агенство АФП, пасажирський літак африканських авіаліній знайдено в Сахарі, на південний захід від містечка Ят. Оскільки не пощастило з’ясувати, хто перший відкрив місце вимушеної посадки “Дугласа-125”, врятовані пасажири, їхні родини, а також адміністрація авіаліній складають подяку всім причетним до врятування пасажирів і екіпажу”.
Це повідомлення радіоприймач повторив двічі, весело підморгуючи чарівним зеленим оком.
Далі було сказано:
— За участю радіостанцій Кейптауна, Осло, Парижа і Києва передаємо спеціальний концерт, присвячений героїчним рятівникам “Дугласа-125”.
Горошок саме уминав бутерброд із сардинками. Він напужився, наче пава.
— Ти чула? — сказав він. — Героїчним!
Іка проковтнула бутерброд з паштетом, а потім озвалась:
— Це ще треба обміркувати.
— Що там знову?
— Як зробити, щоб ми не задавалися.
Горошок сердито подивився на неї: що за жарти? Але потім замислився на хвилину. І подумавши, сказав:
— А знаєш що?
— Що?
— Твоя правда.
На розмови, однак, не було часу, бо золотава підрум’янена курка чекала своєї черги. А потім — компот. І тістечка.
Тільки, щоправда, на тістечка вже не стало місця, і чомусь вони були не такі смачні, як уявлялося спочатку. Важко домогтися повного щастя на цьому світі.
Коли рано-вранці, нарікаючи на дощ і дорогу, повернулися батьки, все було гаразд. Що належало з’їсти, було з’їдено. Навіть посуд, помитий і витертий, стояв на своєму місці.
Обох матерів здивувала лише одна річ: у черевиках ї в шкарпетках як Ічиних, так і Горошкових було повнісінько піску. Ічина мати в своїй квартирі, а Горошкова — у своїй здивовано підвели брови.
Одна спитала:
— А це що таке? У піску бавилися? А друга:
— Повні черевики піску? Бабки ліпив, чи що?
Ані Іка, ані Горошок не відповіли. Вони спали глибоким і щасливим сном.
Обидва батьки засміялися. Горошків знизав плечима.
— Ти сама вчора бавилася у піску.
А Ічин, який (за висловом мами) весь час фантазував, сказав просто:
— Вони, мабуть, побували в Сахарі.
 
Пригода третя
А найбільша пригода сталася останньої — знову теплої та сонячної — вересневої неділі.
Напередодні ввечері батьки грали в карти, й Ічин батько сказав:
— Діти теж люди!
— Правильно! — погодився Горошків батько. — Але про що йдеться?
Батьки сиділи вчотирьох за столом і нарікали, що такої чудової днини доводиться сидіти у місті, оскільки всіх запрошено на іменини, на які неодмінно треба йти… “бо іменинник образиться”.
А коли вони врешті облишили нарікання і дійшли до висновку, що на тих самих іменинах зможуть потанцювати, — Ічин батько й сказав, що “діти теж люди”. Потім батько Горошків запитав: “Але про що йдеться?”, — і в кімнаті, де Горошок з Ікою про щось сперечалися, запала раптова тиша.
Горошкова мама, яка саме вигравала, не любила розмов за картами.
— Ми граємо, — спитала вона, — чи ми розмовляємо?
На якийсь час усі замовкли. Горошкова мама, якій спершу таланило, програла партію. Тут вона і спитала:
— То що ти хотів запропонувати?
Ічин батько посміхнувся.
— Поїздку за місто.
— Що? — вигукнули враз обидві мами. — Пустити ді тей самих? За місто? Куди? Як?
— Хіба я сказав “самих”? — здивувався Ічин батько.
У сусідній кімнаті хтось ніби тихесенько захихотів.
Батьки перезирнулися, Ічина мама посварилася пальцем на чоловіка, а Горошків батько не витримав і голосно розреготався.
— Тітка Педагогіка їде завтра до Казимежа на Віслі, — повідомив Ічин батько солоденьким голосом. — Вона телефонувала й питала, чи не відпустимо ми з нею дітей. Як гадаєте, можна?
І тоді з кімнати, де було досі тихо, долинув гучний крик:
— Можна! Мож-на! Мож-на! Мож-на!
І Іка з Горошком — нога в ногу, рука в руці, пліч-о-пліч, карбуючи крок, — увійшли до кімнати, гукаючи в такт: “Мож-на! Мож-на!” — вони обійшли довкола столу і зі скромною міною стали коло Горошкового батька, який сказав:
— Пропозицію прийнято. Можна.
— А тітка Педагогіка їх не заморочить? — проговорила Ічина мама, хоч таке й не годилося казати про тітку.
— Ні, — відповів Ічин батько. — Вона їде разом з нареченим.
— Аа-а-а? — сказали всі.
А потім Ічин батько вельми серйозно спитав дочку й Горошка:
— А ви не замучите тітку Педагогіку?
— Ні в якому разі, — заявила Іка.
— А що скаже Горошок?
Горошок задумливо похитав головою.
— Я от що міркую, — сказав він, — чи існує взагалі на світі сила, спроможна замучити тітку Педагогіку.
Отак і ухвалено, що діти теж люди і тим-то вони поїдуть з тіткою Педагогікою й її нареченим за місто до Казимежа.
Тітка Педагогіка була, по-перше, ніяка тітка, а просто — приятелька Ічиної мами. По-друге, її ім’я було зовсім не Педагогіка, а Данна. А по-третє, Педагогікою її прозвали за її ж розповіді, що ніби головне — виховання і виховання згідно з новітніми даними науки, тобто педагогіки.
Справді, тітка була дуже мила, поки не згадувала про педагогіку. На щастя, це траплялося не частіше як раз на день.
А недавно тітка закохалася в одного знайомого Горошкового батька і дуже притихла. Бо ж її наречений теж був людина балакуча і не любив, щоб його перебивали.
З Варшави до Казимежа їхати близько чотирьох годин поїздом і годину автобусом. Перші півтори години говорив лише тітчин наречений, а тітка розчулено слухала.
Слід зрештою визнати, що цей великий, рудий і веснянкуватий наречений був неабиякий оповідач, хоч інколи його й важко було зрозуміти, бо говорив він про дуже складні речі.
Він говорив про археологію. Сам був науковець, спеціаліст по розкопках, а нещодавно відкрив якісь надзвичайно цікаві сліди слов’янського поселення півторатисячолітньої давності.
— Стлашенно цікаво, — говорив він, вимовляючи “л” замість “р”, — плосто-таки стлашенно.
— Ах! — зітхала Педагогіка.
— Це буде сенсація, — кивав головою Рудий.