Велика, більша й найбільша

Іка штовхнула Горошка ліктем.
— Чуєш? — прошепотіла вона. — Що таке сенсація?
— Сенсація? — перепитав її Горошок. — Це щось надзвичайне. Страшенне і надзвичайне.
— Так, — замислився вголос Рудий, — це буде стлашенна сенсація.
І замовк.
Усі мовчали. В купе вони були тільки вчотирьох. Поїзд йшов серед лісу, — прекрасного осіннього лісу, золотого, червоного, жовтого, липі подекуди вирізнялася важка зелень сосон.
Замріяні спокійні дні, очей принада.
Люблю я осені прощальний смуток.
То тітка Педагогіка почала декламувати вірша. Коли вона замовкла, Рудий попросив:
— Повтоли ще лаз, селденько.
Вона повторила.
Всіх захопила музика цього вірша про осінь, кожного на свій манір. Іка дивилася на осінній ліс, і її темні очі ще більше потемнішали. Рудий примружився і поклав свою руку на тітчину долоню.
А Горошок дивився на тітку Педагогіку: його вразила не тільки краса вірша. Його вразило тітчине обличчя: він постеріг, що негарна тітка Педагогіка раптом покращала. Зникли суворі зморшки на чолі, очі роз’яснив лагідний усміх, голова злегка схилилася на плече. Як це сталося? Яким дивом різкий голос тітки Педагогіки став такий теплий і лагідний?
— Ага, — подумав Горошок, — тітка Педагогіка закохалася. Це варто обміркувати, бо видно ж одразу, що найкраща Педагогіка — то Педагогіка закохана!
У Пулавах треба було пересісти з поїзда в старий, труський, обшарпаний автобус… Іці він дуже не сподобався.
— Оцим автобусом, — буркнула вона, — Мешко Пер; ший їздив на хрестини і вже тоді розтопив свічки.
— Іка, — грізно озвалася тітка Педагогіка, — а може, ти хочеш пішки? Для тебе це б мало виховне значення.
Але Рудий усе залагодив. Він поскладав рюкзаки на дах автобуса, тітку назвав “кицею”, і вона одразу ж затихла й замружила очі, як та кицька на сонці. А коли, автобус рушив, Рудий високо підвів світлі брови і спитав:
— Шановна товалишка пелесувається, мабуть, лише з допомогою леактивних літаків?
Іка почервоніла.
— Шановна товаришка, — відрубала вона, — ще пересуватиметься з допомогою реактивних літаків.
— А може, лакет?
— Може й ракет!
Тітка Педагогіка хотіла вже в цю розмову втрутитись, але Рудий знову поклав свою долоню на її руку.
— Шановну товалишку смішить плаістоличний Мешко так само, як і цілком істоличний автобус? — звернувся він знову до Іки.
— Смішить!
Горошок хитав головою.
— Гумор не заборонено, — кинув він до верби, повз яку саме проїздив автобус.
— Так, — погодився Рудий, — і не буде заболонено. І саме тому челез тисячу локів якась нова Іка падатиме зо сміху, що хтось там, колись там, скажімо в двадцятому віці, пелесувався на якихось там допотопних літаках і лакетах. Так чи ні?
Відповіді не дочекався. Лише Горошок знову похитав головою.
— Це слід обміркувати.
Рудий розсміявся.
— І слушно.
Автобус підскакував на вибоїнах, ніби човен на штормовій хвилі. З кошика бабусі, що сиділа ззаду, раптом висунув голову розгніваний гусак і заґелґотав, як на пожежу. Рудий підморгнув і собі так заґелґотів, що справжньому гусакові аж заціпило. А тітка Педагогіка замість сердитися захихотіла разом з усіма.
— Ах ти, рудий гусаче, — прошепотіла вона.
Коли в автобусі нарешті заспокоїлися, Іка приязно зиркнула на “рудого гусака”. А той обняв тітку Педагогіку за плечі і знову загомонів.
— Навесні, — почав він, — я бачив цікаву доменну піч.
Горошок тихо зітхнув. “От знову лекція по радіо”, — подумав він. Але Іка слухала уважно. Вона навіть перестала помічати те “л”, що вимовлялося замість “р”. А Рудий оповідав і оповідав. Наприкінці ж він сказав:
— Домна була і справді надзвичайно цікава. Тепер вона уже не працює. Але свого часу, очевидячки, була останнім криком технічного поступу. Коли я її оглядав, мені запала одна думка. Знаєте яка? Як би нам довелося без будівників тієї домни? Без того, що придумали і винайшли вони? Можливо, ми б не зуміли збудувати навіть такого допотопного автобуса. Ото ж бо й воно. І забувати про них не можна.
— Про кого? — спитав Горошок.
Автобус завернув, і під осіннім сонцем блиснула Вісла. “Рудий гусак” посміхнувся.
— Я ж уже сказав: про винахідників і будівників тієї домни.
— Та звичайно, — ввічливо, але досить-таки байдуже погодилася Іка. — Домна — це доменна піч.
Але Горошка пантеличила загадкова посмішка Рудого.
— Вибачте, будь ласка, — несподівано запитав він, — а коли ту домну збудували?
— Півтоли тисячі локів тому, — люб’язно відповів Рудий.
У Іки, ба навіть у тітки Педагогіки, очі тієї ж миті стали не менше, скажімо, десертної тарілочки.
— Ну й ну, — хитнув головою Горошок і кумедно скривився. — Знову ти вклепалась. Точнісінько, наче тоді з Яком, — шепнув він Іці.
Але цього разу Іка не розсердилася. Вона дуже уважно споглянула на Рудого.
— Твоя правда, — так само пошепки визнала вона.
А коли автобус укінці зупинився біля прегарного казимежського майдану, коли огорнула їх осіння тиша, обоє — Іка й Горошок — ясно почули, як тітка Педагогіка шепнула Рудому:
— Серденько, таж ти прекрасний педагог.
Горошок штовхнув Іку.
— Чула?
— Авжеж, — озвалася Іка. — Тепер уже не секрет.
— Що?
— Звісно що. Вони одружаться!
Горошок зиркнув на звернені одне до одного лиця дорослих. Кивнув головою.
— Таке життя, — буркнув він під ніс, звертаючись цього разу тільки до самого себе.
То був чарівний день осінньої краси. Ліси довкола містечка мов у полум’ї — червоні, бронзові й золоті. Сонце гріло так лагідно, але в повітрі, на хвилях вітерця, вже пливло павутиння. Справжня осінь: багато краси і трохи смутку.
Шкода було марнувати час. Пообідали дуже рано, і тепер були вільні аж до вечора.
— Восьмигодинний післяобідній відпочинок, — оголосив Рудий. — То що ловитимемо в цей плекласний день?
Іка з Горошком перезирнулися.
— Може… — сказав Горошок, — може б, ми вдвох з Ікою пішли на Замкову гору.
— Ви! — обурилася тітка Педагогіка. — Самі?
— Вдвох не означає самі, — чемно пояснив Горошок.
А Іка додала ще лагіднішим тоном:
— Ми не хотіли б вам заважати.
Тітка Педагогіка не знала, що відповісти. В її душі точилася запекла боротьба. Це була боротьба між тіткою Педагогікою, несхибною вихователькою, опікункою всього людства (і передовсім дітей) і тіткою закоханою, що мріяла побути пречудовим осіннім надвечір’ям із милим, рудим і, так само, як і вона, закоханим археологом.
Хто переміг? Перемогла тітка закохана. Вона сказала:
— Врешті… ви вже не діти.
— Авжеж, — підтакнула Іка.
— Але, — тут заговорила суворо й строго тітка-вихователька, — вечеря рівно о восьмій! Ніяких запізнень!
Горошок виструнчився, клацнув закаблуками.
— Так точно, ніяких запізнень.
— Хвилиночку, — втрутився Рудий. — Щоб не було запізнень, треба знати котра година.
Він зняв з руки свого чудового годинника з хронометром, двома секундомірами і віддав його здивованому Горошкові.
— Плошу, — сказав Рудий. — От тепел не буде вже ніяких запізнень.
— Але ж, любий… — почала тітка.
— Але ж, люба, — урвав її з веселою поважністю Рудий, — педагогіка спирається насамперед на довір’я. Вітаю молодь світу!
Горошок та Іка вклонилися і рушили до Замкової Гори.
Горошок щомиті поглядав на годинника і, що там ховатися, підкотив навіть рукав сорочки, аби кожен міг бачити, що він носить на лівій руці.
— А цей Рудий просто велика людина! — гукнув він.
— Очевидячки, — сухо відказала Іка.
Вона була певна, що могла б зберегти годинника не гірше за Горошка. Але обоє забули навіть про годинник, як тільки опинилися на крутій лісовій стежці, що вела навпростець до руїн старого замку, збудованого ще за часів Казимира Великого.
Тут було тихо, таємничо, дивовижно.
Вони мовчали. Йшли без шелесту, зачаровані. Власне, це вже була пригода: у знайомому, добре знайомому місці раптом знайти щось зовсім нове — нову, незнану досі красу. Замріяні дерева, ласкаве сонце, білі нитки павутиння і, нарешті, хвилі далекої Вісли, що, мов риб’яча луска, виблискували з-за дерев.