Знахар

Проминувши ворота, бричка звернула до бічної алеї парку й зупинилася біля службового входу. Пані Михалевська була занадто збуджена, щоб особисто займатися вивантаженням та розміщенням у коморі привезених запасів. Наче
* Креси – польська назва територій сучасної Західної України, Білорусі та Литви, що колись входили до складу Польщі; «східна окраїна»  {прим. пер.).
паротяг швидкого поїзда, вона посунула через кухню, буфетну та їдальню, відсапуючись чи не більше, аніж того вимагала втома й розвинута швидкість.
Вона знала, де о цій порі знайде пана Чинського із дружиною, і не помилилася. Вони були на північній терасі. Пані Елеонора, штивна й пряма у своєму корсеті, сиділа на твердому, нічим не прикритому стільці (інших вона не признавала), заглиблена у великі бухгалтерські книги. За нею стояв бухгалтер, пан Слупек, з виразом обличчя страдника, якого от- от візьмуть на муки. Його голомозу голову, схожу на велику рожеву порхавку, вкривали рясні краплини поту. У кінці тераси, у великому плетеному фотелі сидів, обіклавшись стосами газет, пан Станіслав Чинський. Пані Михалевська зупинилася посередині, не кажучи й слова, мов живе утілення жаху.
Чинський опустив окуляри й запитав:
– Що трапилося, Михалесю?
– Нещастя! – зойкнула вона.
– Немає лимонів?
– Ах, до чого тут лимони! Ком-про-ме-та-ція!
– Що сталося? – спокійно, проте з уже більшим зацікавленням, запитав пан Чинський, відкладаючи набік газету.
– Що сталося? Скандал! Я гадала, що згорю від сорому. Усе містечко ні про що інше не говорить! Тільки про нього!
– Про кого?
– Ну, про нашого коханого Лешека.
– Про Лешека?
Пані Чинська підвела голову й мовила:
– Запам’ятайте, пане Слупеку. Ми зупинилися на цьому пункті, 1482 злотих 24 гроші.
– Так, пані, – полегшено зітхнув бухгалтер. – Двадцять чотири гроші. Мені піти?
– Ні, залишіться. То що ви кажете, Михалесю?
– Про пана Лешека! Ганьба для всієї родини! Я про такі речі дізналася, що ну!
– Тоді розкажіть нам. Певне, якісь плітки, – незворушно-спокійно сказала пані Чинська.
– У Радолишках б’ються, мордуються через нашого пана Лешека. Начальник пошти гітару йому на голові розбив, і вони, зчепившись, качалися по всій ринковій площі. Носа йому розквасив! Зуби повибивав…
– Кому? – підхопився пан Чинський. – Лешекові?
– Ні, цьому синові Войдилла, лимаря.
– Ну, то хіба це нас якось стосується?
– Та все ж через оту дівчину, до якої пан Лешек клинці підбиває!
Пані Чинська нахмурилася.
– Нічого не розумію. Розкажіть усе по черзі, Михалесю.
– Та я й кажу! Через дівчину! Оту Марисю, що в Шкопкової працює. Я давно знаю, що тут щось не так. Старі очі, проте бачать добре. Хіба я не казала минулого тижня, що занадто часто пан Лешек до тих Радолишок їздить? Може, не казала? Ну, скажіть-бо, що не казала…
– Менше з тим. І що з тією дівчиною?
– Дівчина як дівчина. Гарна, нічого не скажу, але нічого особливого не бачу. Щоб ото битися через таку? Але це одне, а пан Лешек – зовсім інше. Він щодня гасає до містечка. Я собі думаю: що його туди так тягне, аж ось воно що! Лише тепер з’ясувалося.
– І що саме з’ясувалося?
– Що це до неї, до тієї Марисі. Мотоцикол де стоїть цілими днями? Та ж під крамницею пані Шкопкової. Усі бачать, лише головами хитають. А пан Лешек де просиджує? Та ж у крамниці. Сам на сам! Так! Сам на сам з нею, бо Шкопкова в крамниці не сидить. Пані аптекарка каже, що це взагалі диво, каже, що досі ксьондз з амвона, каже, такої поведінки гріховної не засудив. І якщо, каже, він ще цього не зробив, то певне через повагу до батьків цього, каже, підприємливого кавалера.
Пан Чинський страшенно скривився.
– І що далі?
– Так отож, цей якраз син лимаря, екс-семінарист, у суботу… Ні, у п’ятницю… Ні, точно, у суботу прилюдно питається в тієї Марисі, нащо вона в крамниці канапу поставила… А Марися й нічого собі. Тоді він почав такі речі про нашого пана Лешека говорити, так глузувати, що всі аж за животи бралися від сміху.
– Хто це всі? – спокійно запитала пані Елеонора.
– Ну, люди. На вулиці ж усе діялося, усі чули. Дівчині, певне, стидно зробилося, бо вона ані пари з вуст і бігцем геть. Але певне, поскаржилася цьому, що на пошті працює, Собекові. А може, він сам від когось довідався. Але як зустрів того екс-семінариста, то кинувся на нього й так віддухопелив, що той ледь живий залишився. А нині я на власні очі бачила мотоцикол пана Лешека знову під тією крамничкою. Нещастя собі накличе. Цей Собек ладен його побити, бо це…
– Ну, гаразд, – урвала пані Чинська. – Спасибі, Михалесю, за інформацію. Я цим займуся.
Вона говорила зовсім байдуже, проте економка добре розуміла, чим це пахне. Тепер їй спало на думку, що вона поспішила й вчинила нерозважно. І хоч її й обурювали неморальні Лешекові візити, проте вона любила його дужче за рідних дітей і тепер шкодувала про свій учинок.
– Та ж я, пані, – почала вона, – нічого поганого про нашого Лешека не кажу, зрозуміло…
Але пані Чинська вже балакала до чоловіка французькою, а це означало, що Михалеся мусить вийти. Вона так і зробила, зволікаючи й міркуючи, чи не вийти завчасу на дорогу й не попередити Лешека про цю веремію, що вона її сама зчинила. Та подумавши, економка вирішила, що добрячий прочухан паничеві не завадить, а лише піде на користь, і відмовилася від своїх намірів.
Він безперечно заслуговував на осуд. Якщо спокусив порядну дівчину, то це був дуже поганий вчинок. Якщо ця Марися порядною не була, то він таким чином компрометував себе й родину.
Так міркувала Михалеся, такої ж думки дотримувалися й Чинські.
Отож, приїхавши, Лешек із подивом та занепокоєнням помітив холодні погляди, якими його привітали. Спершу він перелякався: цей йолоп Бауер, директор готелю у Вільні, напевне прислав рахунок.
«От свинство, – думав він, мовчки споживаючи вечерю, – не міг почекати пару тижнів». Рахунок, якщо Лешекова пам’ять його не підводила, містив пункти, яких він нізащо не хотів би показувати батькам. Особливо розбиті дзеркала й багато, справді, багато пляшок шампанського…
– Ти міг би присвятити нам півгодини? – озвалася, підводячись від столу, пані Чинська. – Ми хочемо з тобою поговорити.
– Аж півгодини? – підозріливо запитав Лешек.
– А ти вважаєш, що для батьків це забагато?
– Звісно ні, мамо. Я до ваших послуг.
– Перейдемо до кабінету.
– Ого! – буркнув Лешек. – Певне, щось серйозне.
У кабінеті, як правило, відбувалися менш приємні й надзвичайно офіційні розмови з батьками.
Пан Чинський сів на чільному місці біля письмового столу і, кахикнувши двічі, почав:
– Мій сину! До нас дійшли чутки, що твоя легковажність вийшла за межі не лише гарних звичок, але й поняття про особисту гідність, яку ми з матір’ю намагалися тобі прищепити.
– Не розумію, батьку, про що йдеться, – холодно відказав Лешек.
– Йдеться про огидні бійки серед містечкових… кавалерів. .. бійки, викликані твоєю поведінкою.
Лешек полегшено перевів подих:
«Отже, не рахунок! Слава Богу!» – і вже зовсім невимушено посміхнувся.
– Любі мої батьки! Бачу, що вас увели в оману, простіше кажучи, надурили якимись сміховинними байками. Мені про жодні бійки не відомо. І я вже точно не міг стати їх причиною.
– А про таку собі Марисю тобі теж нічого не відомо, – повільно запитала мати. – Продавчиню із крамниці Шкопкової?
Лешек ледь помітно почервонів.
– А хіба це має якесь відношення до справи?
– Дуже велике, мій любий.
– Звісно. Я знаю цю Марисю. Дуже мила дівчина.
Кахикнув і додав:
– Я часто заходжу до крамниці по цигарки.
– Щодня, – підкреслила мати.
– Можливо, – нахмурився він. – То й що?
– Ти буваєш там щодня й просиджуєш годинами.
– А якщо й так… Хіба тобі не здається, мамо, що я вже виріс із того віку, коли мене треба було контролювати?