Знахар

– Звичайно. Якщо йдеться про наш контроль. Але зріла й самостійна людина завжди зіштовхується й з іншим, причому значно менш поблажливим контролем. Я маю на увазі контроль громадськості.
Лешек сахнувся.
– Вибач, мамо, але я не вчинив жодного злочину!
– Ніхто тебе не звинувачує у вчиненні злочину.
– Тоді в чому справа?
– У почутті такту й гідності, – виразно проказала пані Чинська.
– Я не вважаю, що порушив те чи інше.
Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.
– Мій Лешеку, – почав він. – Ти й сам повинен розуміти, що твоє постійне просиджування, демонстративне перебування в крамниці не могло не викликати коментарів…
– А яке кому діло. Крамниця… крамниця це громадське місце. Будь-хто має право прийти до крамниці.
– Пробач, – перебила його мати, – але такі виправдання не гідні твого рівня. Передусім ти просиджуєш там цілими днями, привертаючи увагу й викликаючи поголос. Ти ж не думаєш, що всі такі наївні, аби думати, наче ти вивчаєш там методи торгівлі. Ти сидиш там через оту продавчиню.
– Можливо. То й що?
– Отже, ти вважаєш її товариство дуже цікавим.
– Так, мамо.
– І відповідне для тебе? Так? Відповідне для пана Чинського з точки зору інтелектуальної й соціальної?
Лешек знизав плечима.
– Це питання поглядів, симпатій…
– Так-от, дозволь сказати, що на нашу думку, тут немає жодних питань. І найкращий доказ у тому, що твої відвідини стали темою для пліток у містечку.
– Чхав я на плітки! – палко вигукнув Лешек.
– І не лише пліток. Цю дівчину прилюдно зневажив один з менш щасливих… твоїх суперників, у результаті чого інший… прихильник цієї… популярної панночки у вуличній бійці вирішив стати на захист її честі. Завдяки цьому твої… зальоти й твоя особа набули в містечку розголосу.
Лешек широко розплющив очі.
– Але мені про це нічого не відомо! Це взагалі неможливо!
Він схопився, обурений, і вигукнув:
– Це огидні плітки, у яких немає жодного слова правди!
– На жаль, сину, – озвався пан Чинський, – ми володіємо зовсім іншою інформацією.
– Не вірю! – вибухнув Лешек. – Вона б мені про це сказала! А ви, мамо, не повинні, говорячи про дівчину, якої не знаєте, про найпоряднішу дівчину, вдаватися до таких… таких двозначних натяків! Це… це гидко!
Чинські перезирнулися. їх здивував такий вибух, бо досі їхній син занадто зневажливо висловлювався про жінок.
– Бачу, що ця панна тебе дуже цікавить.
– Звісно, що цікавить, якщо через мене наражається на такі… такі…
Він закусив губу й не договорив.
Пані Чинська спокійно розповіла про все, що довідалася від економки. Лешек опанував себе настільки, що жодного разу не перебив. Коли мати закінчила, він сухо озвався:
– І які ж висновки ви збираєтеся із цього зробити?
– Які ще висновки? – здивувався пан Чинський. – Ми лише хотіли попрохати тебе замислитися над своєю поведінкою. От і все.
Лешек похитав головою.
– Ні, не все. Можете погоджуватися чи й ні, але я у своїй поведінці не бачу нічого, що ганьбило би вас, мене чи ще когось. Мені немає чим собі дорікати. Геть нічим! Натомість ані я, ані мої батьки не можуть подарувати якомусь хамові, що він безчестить бідну, проте порядну дівчину, яка заслуговує поваги, користуючись при цьому моїм іменем.
Пані Елеонора зміряла сина іронічним поглядом.
– А ти занадто переконаний, мій любий, щодо цієї поваги, на яку начебто заслуговує ця панночка. Дуже ти наївний! Але що ти збираєшся робити? Мені дуже цікаво. Невже візьмеш приклад із цього чиновника й маєш намір битися із сином лимаря?
– Ні, але я подам до суду!
– Це не свідчить про твій розум. Судова справа напевне не покращить репутації цій дівчині.
– Тоді я накажу кучерові відшмагати його батогом! – нетерпляче закричав він. – Або… Віднині ми не замовлятимемо ані до фабрики, ані до маєтку виробів його батька!
– Батько тут нічим не завинив, – зауважив пан Чинський.
– Звичайно, – додала пані Елеонора. – Крім того, дозволь мені висловити здивування твоїм тоном, неначе фабрика й маєток становлять твою власність, і замовлення залежать виключно від тебе.
Проте Лешек був занадто схвильований. Він відступив крок назад і запитав:
– То он як? Отже ви, мамо, збираєтеся й надалі купувати товар у цього лимаря?
– Не бачу причини відмовлятися.
– Зате я бачу! – вигукнув він.
– На щастя, це нас ні до чого не зобов’язує.
– Так? Тоді слухайте! Я цього рішуче вимагаю. У вас є вибір. Або ви погодитеся з моєю вимогою, або ніколи мене більше не побачите!
Крутнувся й вийшов з кабінету. Він був безмежно обурений, обурений до тієї міри, що й справді не вагаючись міг би виконати погрозу й негайно поїхати геть.
Лешек не хотів і не міг думати про те, слушно чи ні він чинить. Від самої думки, що якийсь містечковий жевжик насмілився прилюдно глузувати з неї, доводила його до оскаженіння й вимагала негайної реакції. І в цю мить це було найважливіше: покарати, помститися. Навіть, якщо батьки стали на заваді! Навіть тоді! Він цього майже прагнув. Покаже їм, що він ні перед чим не зупиниться. І їх теж покарає.
Вибіг до парку й батьковим ціпком, що його схопив у передпокої, розлючено шмагав листя на каштанах.
Звісно, розірвання стосунків з родиною означало б для нього бідність. Щоправда, він отримав фахову освіту кераміста й міг би розраховувати в Цмельові чи деінде на якусь посаду. Та це обмежило би його бюджет якимись жалюгідними кількомастами злотих на місяць.
– Нічого не вдієш, – сказав він собі. – Витримаю.
І раптом виникло питання:
– А що, власне, стало причиною конфлікту, конфлікту, який може вплинути на все моє життя?
Відповідь прийшла негайно:
– Марися…
Так, насправді йшлося про Марисю, про цю чудову дівчину, заради якої він був готовий на все. А якщо, припустімо, не на все, то на дуже багато…
– Дуже багато, – запевнив він себе.
Проте в нього відразу виникли сумніви. Невже розрив з батьками, відмова від становища й добробуту – не зависока ціна?
Він обурено відкинув цю думку. Справа була зрозумілою: хтось насмілився образити Марисю і його, тож мусить бути покараний. Якщо батьки відмовляють єдиному синові в такому незначному задоволенні, то тим самим доводять, що не заслуговують на жодні почуття. Нехай страждають.
А Марися? Марися – це зовсім інша справа. Тут не йдеться про те, чи вона на те заслуговує. Бо, якщо подумати тверезо, Марися не така вже й свята. Аж ніяк. Цей син лимаря, певне, поводився з нею фамільярно або ж ревнував. А той начальник пошти, якийсь Собек? Чому він став на Марисин захист? Отак геть без причини?
Думати так було б щонайменше наївно. Звісно, що дівчину щось із ним єднає.
Чинського охопило роздратування. Навіть натяк матері про те, що ці люди – його суперники, здавався образою.
«Ось наслідки, – думав він з гіркотою, – зближення з особами із такого середовища».
Мати, без сумніву, досвідчена жінка. І вміє розсудливо дивитися на життя. Якщо в її підозрах є бодай дещиця правди…
– Та й гарно ж я виглядаю! Виставив себе на посміховисько, мов якийсь шмаркач! Ця дівчина вдає із себе невинну лілею, а хтозна, що дозволяє собі із таким, скажімо, Собеком…
Підозра була огидною, але хто може сказати, що правда не буває так само огидною?
І Лешека охопила цілковита байдужість. Він сів на кам’яній лаві, мокрій від роси, і світ видався йому чимсь відразливим, нудним, не вартим жодних зусиль, жодної боротьби, жодних жертв…
…Бо якби Марися була чесною, щирою дівчиною, то не приховувала би цього скандалу від нього. Вона б у всьому зізналася, попрохала би захисту в нього, а не в якогось там Собека…
Із-за дерев визирнув круглий місяць. Лешек узагалі не любив місяця. А цього разу помітив на його неприємній фізіономії явно іронічну усмішечку.
«Я ще страшенно дурний, – подумав він. – Страшенно дурний».
І почав міркувати, що про все це та його поведінку говоритимуть батьки.