Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

І накинув на плечі гобітові невеличку кольчугу, виготовлену давно колись для якогось малого при-нца-ельфа. Кольчуга була з посрібленої криці й прикрашена перлами, а до неї додавався пояс із перлами й кришталем. На голову Злоткінсові надягли шолом із тисненої шкіри, укріплений зсередини крицевими обручиками і всипаний понад краєм білими самоцвітами.
“Я почуваюся величним, — подумав Більбо, — але, мабуть, вигляд у мене трохи недоладний. Ото насміялися б із мене сусіди, якби побачили в такому вбранні вдома, під Горою! Але шкода все-таки, що немає під рукою дзеркальця!”
Все одно гобітова голова не так закрутилася від скарбових чарів, як голови гномів. Невтомно ті розглядали нові й нові коштовності, а він, стомившись видовищем скарбу, сів собі на долівці й почав тривожно гадати, який усьому цьому буде кінець.
“Я віддав би купу цих коштовних кубків, — думав він, — за ковток чогось освіжливого з дерев'яних келихів Беорна!”
— Торіне! — гукнув він. — А що ж далі? Ми озброїлись, але чого варта була досі будь-яка зброя супроти Смауга Страхітливого? Цього скарбу ми ще не відвоювали.
Поки що ми шукаємо не золота, а порятунку, виходу на волю. І чи не надто довго ми випробовуємо наш талан?
— Правду кажете! — мовив Торін, схаменувшись. — Ходімо звідси! Я виведу вас. Хоч би й тисяча літ минула, та я не забув би входів і виходів цього палацу.
Тоді згукав до себе решту; всі зібралися докупи і, тримаючи смолоскипи високо над головою, пройшли в розчинені двері, раз у раз тужливо озираючись назад.
Свої блискучі обладунки гноми прикрили старими плащами, а сяйливі шоломи — подертими каптурами. Пошикувавшись рядочком, один за одним ступали вони позад Торіна. Збоку процесія здавалася низкою рухливих вогників, що часто зупинялися, дослухаючись: чи не шумить, не гуде, чи не вертається дракон?
Дарма що всі давні окраси пропали, розсипались на порох, дарма що чудовисько, залітаючи й вилітаючи, все тут споганило й сплюндрувало, — Торін знав усі закутки, всі ходи й повороти. Спочатку йшли вгору по високих сходах, тоді повернули й пішли вниз широкими лункими переходами, тоді знов повернули й побралися по ще одних сходах і далі ще по сходах. Сходинки були широкі й гладенькі, вирубані в скельній породі. Вище й вище піднімалися гноми і не бачили й признаки жодної живої істоти; лише полохливі тіні, лопочучи крильми, розліталися в пітьму при наближенні їхніх смолоскипів.
А проте сходи, хоч які вигідні, робилися не для гобітових ніг, тож Більбо саме відчув раптом, що не зможе йти далі, коли стеля у них над головами піднялася так високо, що світло смолоскипів уже не доходило до неї. Через якийсь отвір високо вгорі сочилося бліде сяйво, й повітря стало свіжіше. Перед ними лежала простора зала, з протилежного кінця якої через великі погнуті, обгорілі двері, що висіли на завісах, теж лилося невиразне світло.
— Це — велика палата Трора, — сказав Торін, — зала бенкетів і рад. Тепер недалеко вже до передньої брами.
Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.
Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а сіре світло стало ясніше.
— Тут народжується річка Бистра, — пояснив Торін. — Звідси вона біжить до брами.
Ходімо понад нею!
Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів.
Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий поворот і — о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби — потрісканої, побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.
Зграя кажанів, пробуджених зі сну чадними смолоскипами, пролопотіла крильми над гномами. І ті рвонули вперед, ковзаючись по камінню, яке вичовгав і заслинив дракон. Тут річка з шумом покидала гору, несучи далі в долину свої піняві води.
Гноми повпускали непотрібні вже смолоскипи на землю й стали, кліпаючи засліпленими очима. Вони вийшли до передньої брами й дивилися на Діл.
— То ж треба! — вигукнув Більбо. — Ніколи не думав, що доведеться мені виглядати з цієї брами на світ. І ще ніколи не думав, що так приємно побачити знову сонце, відчути обличчям подих вітру. Та — ой який холодний цей вітер!
Вітер віяв таки справді холодний. Пронизливий східний вітер ніс грізний подих зими. Перекочуючись через відноги Самітної гори, огинаючи ті відноги, він залітав у долину, зітхаючи поміж скель. Попосидівши довгенько в задушливих глибинах драконових зал, гноми затремтіли від холоду на осонні.
Раптом Більбо збагнув, що він не тільки зморений, а й страшенно голодний.
— Здається, вже пізній ранок, — сказав він, — і чи не пора б нам і підснідати — було б тільки що снідати. Але не думаю, що Смаугів парадний вхід — найбезпечніше місце для сніданку. Ходімо звідси кудись, де б ми могли спокійно посидіти трохи!
— Я цілком згоден! — підхопив Балін. — І, здається мені, я знаю, куди нам треба піти: до колишнього спостережного поста на південно-західному краї гори. — Як далеко туди? — спитав гобіт.
— П'ять годин ходи — так я гадаю. Тяжкий це буде шлях. Оця дорога, що веде від брами понад лівим берегом річки, мабуть, чи не вся розбита. Але гляньте отуди!
Річка там несподівано робить петлю в долині перед зруйнованим містом. У тім місці колись був міст, яким можна було перейти до крутих східців, що виводили на правий берег і далі на дорогу, що збігає до Крукового бескиду. Там є (чи була?) стежка, що відходила від дороги й вела до поста. Нелегкий там буде підйом, навіть якщо збереглися старі сходинки.
— Леле! — заремствував гобіт. — Ще стільки йти й дертися по горах без сніданку!
Хотів би я знати, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в цій остогидлій дірі, що не знає ні часу, ні годинників?
Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не знав, минула одна ніч а чи сім ночей.
— Ну годі, годі! — сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін — йому вже вертався добрий гумор. — Не називай мого палацу остогидлою дірою!
Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!
— Цьому не бути, поки живий Смауг, — похмуро зауважив Більбо. — А втім, де ж це він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить на горі й не дивиться на нас!
Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з Баліном слушне пропонують.
— Так, нам треба забиратися звідсіля, — сказав Дорі. — Я ніби чую, як його очі пропікають мені потилицю.
— Тут холодно й незатишно, — притакнув Бомбур. — Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.
— Ходімо! Ходімо! — загомоніла решта. — До Балінової стежки!
Тож вони й почвалали поміж каміння лівим берегом річки — на високій кам'яній стіні правого берега не було стежки, нічого не було. Місцевість довкіл була така гола й спустошена, що навіть Торін протверезів знову. Місток, про який говорив Балін, давним-давно завалився, і його опори були тепер звичайними валунами посеред мілкого, шумливого потоку. Але мандрівники без великих труднощів перейшли воду вбрід, відшукали прадавні східці й піднялися на високий берег.
Пройшовши ще трохи, вийшли на стару дорогу, яка скоро заповзла в глибокий видолинок, загублений серед скель. Тут вони перепочили хвильку й підснідали, що мали, а мали здебільшого корм і воду. (Якщо ви хочете знати, що воно таке той корм, то я тільки скажу, що не знаю рецепта; але воно схоже на коржики, не псується хтозна-скільки часу, нібито тривне, хоч, звичайно, не смачне й вельми нецікаве — ото хіба ним, поки розжуєш, добре розпрацюєш щелепи. Корм придумали озеряни для далеких мандрівок.)