Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до заходу.
Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену стіною, в якій зяяв отвір — щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.
— Тут, — пояснив Балін, — ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті
щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам видно багато.
— Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли, — пробурчав Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, мов пташку на дзвіниці.
— Іншого вибору ми не маємо, — сказав Торін. — Сьогодні ми не здатні йти далі.
— Правда, правда! — вигукнув Більбо і впав на землю опукою.
У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі.
Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг?
Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні не видно було й признаки дракона — тільки без ліку птаства кружляло в повітрі.
На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все так само нічого не знали й не розуміли.
  
Розділ чотирнадцятий. ВОГОНЬ І ВОДА
 
А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері й полетів, лютуючи, до озера.
Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно — її майже всю затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.
Раптом вона завидніла знову — на мить її освітив якийсь вогник і погас.
— Гляньте! — сказав один. — Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх — то загоряться, то погаснуть, — і так від опівночі до світанку. Щось там діється!
— Либонь, король гори кує золото, — відгукнувся інший. — Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.
— Який там король? — пролунав суворий голос. — Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум'ям — єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.
— Завжди ти зі своїми лихими призвістками! — обурилися перші двоє. — Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!
Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.
— Король гори Самітної! — закричали люди. — Мов сонце скарб — горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!
Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.
Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.
— Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! — закричав він. — Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!
Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон не застав міста зненацька.
Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його, — неначе головешка летіла і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були наготовлені, а мости, що вели на берег, — зруйновані. Та ось жахливий рев чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум'я, хвилі заходили по озеру від биття страхітливих крил.
Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги сиділи на острові посеред глибокої води — надто глибокої, темної та холодної, як на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга — воно погасило б його вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.
З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із суворим голосом, Бард на ім'я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.
Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз — просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.
Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба, — і зайнялися очеретяні дахи й дерев'яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом — і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум'я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один — і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.
Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум'яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить — не зостанеться й сліду на водах…
Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни.
Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує.
А тоді хай-но наблизиться до берега — там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.