Гобіт, або Туди і Звідти

— Не скубись! — озвався орел. — Не варто лякатися, мов кролик, навіть якщо ти на нього скидаєшся. Нині гарний ранок, легкий вітерець. Що може бути краще за політ?
Більбо хотів відповісти: «Тепла ванна і пізній сніданок на лужку перед домом», — але подумав, що краще взагалі нічого не казати і трішечки послабити пальці.
Через якийсь час орли, певно, навіть із такої великої висоти розгледіли мету, до якої прямували, бо почали спускатися донизу, кружляючи великими колами. Це тривало досить довго, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля тепер була набагато ближче — під ними було видно дерева, схожі на дуби та в’язи, розлогі луки й річку, яка текла ними з краю в край. Але просто посеред річки з-під води здіймалася велика скеля, майже кам’яний пагорб, — ніби останній форпост віддалених гір або гігантська кам’яна брила, яку закинув на рівнину якийсь велет над велетами.
І тепер на вершину цієї скелі один по одному швидко опустились орли і висадили своїх пасажирів.
— Щасливої дороги! — кричали вони. — І хай би де ви мандрували, повертайтеся після мандрів до своїх гнізд! — В орлів це вважалося люб’язністю.
— Хай вітер під вашими крильми несе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць! — відказав Ґандальф, який знав належну відповідь.
Так вони й розпрощались. І хоча Повелитель орлів зробився в майбутньому Королем усіх птахів і став носити золоту корону, а п’ятнадцятеро його ватажків — золоті комірці (відлиті з золота, яке їм дали ґноми), Більбо більше ніколи їх не бачив — лишень одного разу високо в небі під час Битви П’ятьох Армій. Але ця битва припадає на кінець нашої історії, тож ми не розповідатимемо про неї зараз.
На вершині кам’яного пагорба був рівний майданчик, і добре втоптана стежка з багатьма східцями спускалася до самої річки, де по великих пласких каменях можна було дістатися до лук на протилежному березі. Там, де закінчувалася стежка і починався кам’яний брід, була маленька печерка (з корисною для здоров’я долівкою, всипаною рінню). Тут і зібралось усе товариство, щоб обговорити, що робити далі.
— Я від самого початку мав намір щасливо (по змозі) переправити вас через гори, — вів мову чарівник. — І тепер, завдяки моєму мудрому керівництву та вдалому збігу обставин, мені це вдалося. Безперечно, ми тепер просунулися на схід набагато далі, ніж я збирався вас супроводжувати, бо, зрештою, це не моя пригода. До її завершення я ще можу мимохідь приєднатися до вас, але тепер мені треба приділити увагу деяким невідкладним справам.
Ґноми стогнали і виглядали страшенно нещасними, а Більбо заплакав. їм уже почало здаватися, що Ґандальф налаштований супроводжувати їх усю дорогу і завжди буде поруч із ними, щоб допомагати у скруті.
— Я ж не збираюся зникнути негайно, — втішав їх чарівник. — Я можу присвятити вам іще день чи два. Може, мені вдасться допомогти вам виплутатися з вашого нинішнього становища, та мені й самому потрібна невелика допомога. У нас немає ні харчів, ані речей, ані поні, щоб їхати верхи, а ви ще й не знаєте, куди потрапили. Зараз я можу це вам пояснити. Ви кількома милями північніше від стежки, якою мали прямувати, якби в поспіху не збилися з гірської дороги. В цих краях живе дуже мало людей, якщо тільки їх тут не побільшало, відколи я востаннє проходив цим шляхом, — а це було кілька років тому. Але наскільки мені відомо, недалеко звідси живе хтось. Цей Хтось і повибивав східці на великій скелі — якщо не помиляюся, він називає її Візкамінь. Він приходить сюди нечасто, й уже точно не вдень, тож чекати на нього не випадає. Правду кажучи, це було б ще й дуже небезпечно. Нам треба самим розшукати його, і якщо при зустрічі все обійдеться добре, то, гадаю, я залишу вас і побажаю, як орли, «щасливої дороги, хай би де ви мандрували».
Вони просили його не покидати їх. Пропонували йому драконове золото, срібло та самоцвіти, але він не змінив свого рішення.
— Побачимо, побачимо! — повторював він. — Але думаю, що я вже заробив трохи вашого золота, — якщо ви його здобудете.
Тоді вони перестали благати. А потім поскидали одежу і викупались у річці, біля броду, де було мілко, прозора вода і кам’янисте дно. Обсохнувши на сонці, яке гріло тепер на повну силу, вони почувалися посвіжілими (хоча подряпини й досі саднили) і трохи зголоднілими. Невдовзі вони перейшли вбрід на протилежний берег (гобіта хтось переніс на спині) й попростували у високій зеленій траві вздовж вервечок крислатих дубів і високих в’язів.
— А чому вона зветься Візкамінь? — спитав Більбо, йдучи поруч із чарівником.
— Він назвав її Візкамінь, бо це підхоже слово. Він називає такі скелі «візкаменями», а ця — Візкамінь із великої літери, бо тільки вона розташована біля його дому й він добре її знає.
— Хто називає? Хто її знає?
— Хтось, про кого я говорив, — це вельми поважна персона. Вам усім слід бути дуже чемними, коли я вас представлятиму. Напевно, я буду рекомендувати вас не всіх одразу, а по двоє, а ви мусите бути обережні, щоб не роздратувати його, бо інакше — бозна, що може трапитись. У гніві він страшний, зате доволі лагідний, коли в доброму гуморі. Однак попереджаю вас: розгнівати його легко.
Почувши, про що чарівник розмовляє з Більбо, ґноми з’юрмилися навколо них.
— Це той самий тип, до котрого ви нас зараз ведете? — питали вони. — Хіба ви не могли знайти когось легшого на вдачу? І чи не пояснили б ви все це трохи зрозуміліше? — і таке інше, і таке інше.
— Так, це він! Ні, не міг! І я пояснив усе дуже доступно! — сердито відповідав чарівник. — Якщо хочете знати більше, його звати Беорн. Він дуже сильний — і він міняє шкури.
— Що? Кушнір? Той, хто називає шкурки кроликів кролячим хутром, якщо не вдається видати їх за білячі? — вжахнувся Більбо.
— О, сили небесні, ні, ні, НІ, НІ! — обурився Ґандальф. — Не будьте дурнем, пане Торбине, якщо ваша ласка, — і, в ім’я всіх чудес, Більбо, не згадуй слова «кушнір», доки перебуваєш у радіусі ста миль від його дому, — ні слів «шуба», «шапка», «муфта», «килим», ані інших, таких самих недоречних, слів! Він міняє шкури. Тобто він міняє свою власну шкуру: часом набуває подоби велетенського чорного ведмедя, часом — кремезного та дужого чорнявого чоловіка зі здоровенними руками й величезною бородою. Я не можу розповісти тобі більше, хоч і цього має бути досить. Одні кажуть, що він ведмідь, який походить із великого стародавнього роду гірських ведмедів, які жили в горах, доки туди не прийшли велетні. Інші кажуть, що він чоловік, чиїми предками були перші люди, котрі жили в цих землях до того, як сюди внадився Смоґ та інші дракони, і до того, як ґобліни перебралися з Півночі в тутешні пагорби. Не можу сказати напевно, але мені здається, що остання версія правдоподібна. Він не з тих, у кого можна щось випитати.
Так чи інак, на ньому немає жодних чарів, окрім його власних. Він живе в діброві й має великий дерев’яний дім; у людській подобі тримає худобу та коней, майже таких самих чудесних, як він сам. Вони працюють на нього і розмовляють із ним. Він їх не їсть — ані не полює на диких звірів. Натомість тримає вулики — багато вуликів із великими лютими бджолами — і харчується переважно вершками та медом. У ведмежій подобі він забрідає далеко від дому. Одного разу я бачив, як він сидів уночі сам на вершині Візкаменя, дивлячись на місяць, що заходив за Імлисті Гори, — і я чув, як він ревів ведмежою мовою: «Настане день, коли вони вигинуть і я повернуся назад!» Тому я й схиляюся до думки, що колись він зійшов із гір.
Більбо та ґноми отримали велику поживу для роздумів — тож вони більше не ставили питань. Перед ними лежав іще довгий шлях. Вони то брели схилами вгору, то спускались у видолинки. Ставало дедалі спекотніше. Часом вони відпочивали під деревами, і тоді Більбо почувався таким голодним, що готовий був їсти жолуді — якби вони вже достигли і попадали на землю.
У другій половині дня вони стали помічати великі латки квітів — і кожен вид ріс окремо, ніби їх тут навмисно вирощували. Переважно то була конюшина — буйні зарості рожевої польової конюшини, червоної конюшини та розлогі ділянки низенької білої конюшини, що солодко пахла медом. У повітрі стояло гудіння, бриніння та дзижчання. Скрізь метушилися бджоли. І які бджоли! Більбо таких ніколи не бачив.