Гобіт, або Туди і Звідти

«Якщо одна з них мене вжалить, — подумав він, — я розпухну вдвічі!»
Бджоли були більші за шершнів. Трутні — набагато більші, ніж ваш великий палець, і жовті смужки на їхніх чорних-пречорних тільцях блищали, мов розтоплене золото.
— Уже близько, — сказав Ґандальф. — Ми вступили в його бджолині пасовища.
Через якийсь час вони підійшли до шерегу могутніх старезних дубів, а далі — до високого тернового живоплоту, крізь який не можна було нічого побачити, ані перелізти через нього.
— Вам краще зачекати тут, — звернувся чарівник до ґномів, — а коли я покличу чи свисну, підходьте слідом за мною — ви побачите, куди я піду, — але тільки парами, пам’ятайте, парами з проміжком у п’ять хвилин. Бомбур найтовщий і зійде за двох — йому ліпше йти самому наприкінці. Ходімо, пане Торбине! Десь тут мають бути ворота. — Із цими словами чарівник попрямував уздовж живоплоту, потягнувши переляканого гобіта за собою.
Невдовзі вони підійшли до дерев’яних воріт, високих і широких, за якими було видно садок і купку низеньких дерев’яних будівель, — деякі з них були криті соломою і складені з грубих колод: клуні, стайні, повітки і довгий низький дерев’яний будинок. З південного, внутрішнього, боку високого живоплоту стояли довгі ряди вуликів із солом’яними дашками у вигляді дзвіночків. Повітря сповнювало дзижчання гігантських бджіл, які літали туди-сюди, то залазячи у вічка, то вилазячи з них.
Чарівник і гобіт разом штовхнули важкі скрипучі ворота і попростували широкою доріжкою до будинку. Кілька коней, таких доглянутих, що аж вилискували, підбігли до них риссю по травичці й пильно подивилися на прибульців надзвичайно розумними очима, а потім помчали назад до будівель.
— Побігли сповістити його про прибуття чужих, — сказав Ґандальф.
І ось вони досягай подвір’я, обмеженого з трьох боків дерев’яним будинком і двома його довгими крилами. Посередині лежала велика дубова колода, а поруч валялося багато обрубаних сучків. Біля колоди стояв височезний чоловік із густою чорною бородою та чорним волоссям, із великими голими руками та ногами, на яких вигравали вузлуваті м’язи. Він був одягнений у вовняну туніку до колін і спирався на велику сокиру. Коні стояли коло нього, тицяючись мордами йому в плече.
— Ух! Ось і вони! — сказав він коням. — На вигляд безпечні. Ідіть собі! — Він зайшовся гучним розкотистим реготом, поклав сокиру на землю і рушив назустріч гостям.
— Хто ви такі, й чого вам треба? — запитав він грубувато, зупинившись навпроти них і подивившись на Ґандальфа згори вниз.
Щодо Більбо, то він легко міг би прошмигнути поміж ногами того чолов’яги, навіть не пригинаючи голови, щоб не зачепити торочок його брунатної туніки.
— Я Ґандальф, — відказав чарівник.
— Ніколи не чув про такого, — пробурчав чолов’яга. — А це що за карапуз? — запитав він, нахиляючись над гобітом і насуплюючи кущуваті чорні брови.
— Це пан Торбин, гобіт доброго роду та бездоганної репутації, — відповів Ґандальф.
Більбо вклонився. Він не мав капелюха, щоб зняти його, і страшенно ніяковів через одірвані ґудзики.
— Я чарівник, — вів далі Ґандальф. — Я чув про вас, хоча ви про мене — ні. Але, можливо, ви чули про мого доброго кузена Радаґаста, який живе на південній окраїні Морок-лісу?
— Так, здається, він непоганий хлопець як на чарівника. Раніше я час від часу бачився з ним, — відказав Беорн. — Що ж, тепер я знаю, хто ви чи за кого себе видаєте. То чого ж вам треба?
— Правду кажучи, ми залишилися без речей, майже збилися з дороги і схоже на те, що потребуємо допомоги чи принаймні поради. Мушу сказати, ми досить кепсько згаяли час у горах із ґоблінами.
— З ґоблінами? — перепитав здоровань уже не так грубо. — Ого! То ви мали клопіт через них, чи не так? Чого ж ви до них потикалися?
— Ми не збиралися цього робити. Це вони зненацька заскочили нас уночі, на перевалі, який нам належало перетнути. Ми йшли із Західних Земель у тутешні краї, — це довга історія.
— Тоді вам краще зайти в дім і розповісти мені бодай частину, якщо це не забере цілий день, — промовив чолов’яга, жестом запрошуючи їх пройти до будинку через темні двері, які виходили у двір.
Увійшовши вслід за ним, вони опинились у просторій залі з вогнищем посередині. Хоча було літо, там горіли дрова і до почорнілих кроков підіймався дим, шукаючи виходу крізь отвір у покрівлі. Вони перетнули цю напівтемну залу, освітлену тільки вогнищем і світлом, яке пробивалося крізь горішню діру, й увійшли крізь іще одні, менші, двері до якоїсь ніби веранди, що стояла на дерев’яних палях, зроблених зі суцільних стовбурів. Вона виходила на південь і ще була зігріта й осяяна косими променями призахідного сонця, що золотило садок, увесь зарослий квітами, які підступали до самих сходинок веранди.
Тут вони всілися на дерев’яні лави, і Ґандальф почав свою розповідь, а Більбо чеберяв ніжками і розглядав квіти в садку, охочий дізнатися, як вони звуться, — адже він і половини з них ніколи раніше не бачив.
— Я йшов через гори з одним-двома друзями... — почав чарівник.
— Двома? — перепитав Беорн. — Я бачу лишень одного, і до того ж дрібненького.
— Ну, правду кажучи, мені не хотілось, аби ми потурбували вас усі гамузом, доки я не з’ясую, заклопотані ви чи ні. Якщо можна, я подам умовний знак.
— Ану подавайте!
І Ґандальф протяжно і пронизливо свиснув — одразу ж Торін і Дорі вийшли з-за будинку садовою доріжкою і стали перед ними, низько вклоняючись.
— Ви хотіли сказати «з одним-трьома», я бачу! — уточнив Беорн.
— Але це не гобіти, це ґноми!
— Торін Дубощит, до ваших послуг! Дорі, до ваших послуг! — разом промовили ґноми, знову вклонившись.
— Мені не потрібні ваші послуги, дякую, — відказав Беорн, — але гадаю, що вам потрібні мої. Я не надто полюбляю ґномів, але якщо ви справді Торін (син Траїна й онук Трора, як мені відомо) й оскільки ваш супутник цілком респектабельний, а до того ж ви вороги ґоблінів і не збираєтеся бешкетувати в моїх володіннях... — між іншим, як вас сюди занесло?
— Вони прямують у землю своїх батьків, на схід від Морок-лісу, — відповів за них Ґандальф, — і це цілковита випадковість, що ми взагалі опинились у ваших володіннях. Ми долали Високий Перевал, який мав вивести нас на дорогу, що пролягає південніше від ваших країв, — і там на нас напали злющі ґобліни, як я й збирався вам розповісти.
— Так-так, розповідайте! — гаркнув Беорн, який ніколи не був особливо ввічливим.
— Була жахлива гроза, кам’яні велети жбурлялися скелями, і ми знайшли притулок у печері на вершині перевалу — ми з гобітом та кілька наших супутників...
— Ви називаєте двох кількома?
— Та ні. Власне, їх було більше, ніж двоє.
— І де ж вони? їх убили, з’їли, вони повернулися додому?
— Та ні. Коли я свиснув, не всі з них наважилися вийти. Гадаю, вони знітилися. Розумієте, нас таки досить багато і ми дуже боїмося вас обтяжити.
— Ану ж бо свисніть іще раз! Оскільки гостини, здається, все одно не уникнути, то одним-двома гостями більше — не має великого значення, — пробурчав Беорн.
Ґандальф свиснув знов — і не встиг він досвистіти до кінця, як ніби з-під землі вигулькнули Норі й Орі (бо, як ви пам’ятаєте, Ґандальф звелів ґномам підходити парами через кожні п’ять хвилин).
— Здоровенькі були! — сторопів Беорн. — Та й моторні ж ви — і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!
— Норі, до ваших послуг, Орі, до... — почали вони, але Беорн їх перервав:
— Дякую! Коли мені буде їмріпна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.
— Щойно ми заснули, — вів далі Гандальф, — як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів, та ще й табунець наших поні...
— Табунець поні? Ви що — мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?