Гобіт, або Туди і Звідти

— О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, — а ось і ще двоє!
Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.
— Справжнісінька циркова трупа! — вигукнув він. — Та ще й прекумедна! Ходіть сюди, мої веселуни, — то як же звати вас? Зараз мені не потрібні ваші послуги — лише імена. Та сядьте вже і припиніть розгойдуватися!
— Балін і Двалін, — відповіли вони, не сміючи ображатись, і гепнулися просто на підлогу, з вигляду дещо ошелешені.
— А тепер розповідайте далі! — попросив Беорн чарівника.
— На чому я зупинився? А, так — лише мене й не схопили. Я вбив одного чи двох ґоблінів спалахом своєї патериці...
— Непогано! — буркнув Беорн. — Отже, й від чарівника може бути якась користь.
— ...і прослизнув у тріщину, перш ніж вона зімкнулася. Я дійшов слідом за всіма до головної зали, де було повно ґоблінів — Верховний Ґоблін і з ним тридцять-сорок озброєних вояків. Я сказав собі: «Навіть якби ґноми не були закуті в ланцюги — що може зробити дюжина супроти такого збіговиська?»
— Дюжина?! Це вперше я чую, щоб вісьмох називали дюжиною. Чи у вас є й інші стрибунці, котрі ще не повискакували зі своїх скриньок?
— Авжеж! Схоже, ще одна парочка зараз буде тут — гадаю, це Філі та Кілі, — відказав Ґандальф.
І ці двоє миттю з’явились їм на очі й заходились усміхатись і вклонятись.
— Та годі вже! — зупинив їх Беорн. — Сідайте і будьте тихо! Продовжуйте, Ґандальфе!
І Ґандальф став розповідати далі, поки не дійшов до сутички в темряві, виявлення нижньої брами та їхнього переляку, коли вони побачили, що пан Торбин загубився.
— Ми перерахували одне одного і виявили, що гобіта немає. Нас лишилося тільки чотирнадцятеро!
— Чотирнадцятеро?! Це вперше я чую, що десять відняти один буде чотирнадцять. Ви хотіли сказати «дев’ятеро» — або ж назвали мені ще не всі імена ваших приятелів.
— Ну звісно ж, ви ще не бачили Оїна та Ґлоїна. Ах, світку мій! — ось і вони. Сподіваюся, ви пробачите їм, що вони вас потурбували.
— Та хай уже заходять! Хутко! Ви двоє — ходіть-но сюди й сідайте! Але погляньте, Ґандальфе, навіть зараз ми маємо тільки вас, десятьох ґномів і гобіта, котрий був загубився. Виходить лише одинадцять (плюс один загублений), а не чотирнадцять, якщо тільки чарівники не рахують якось інакше, ніж інші. А тепер, будьте ласкаві, розповідайте далі.
Беорн намагався цього не показувати, але розповідь справді почала його дуже цікавити. Розумієте, колись давно він добре знав ту саму частину гір, яку описував Ґандальф. Він кивав і щось бурчав, коли слухав про гобітове повернення та про те, як вони скотилися по кам’яному осипу й потрапили серед лісів у вовче кільце.
Коли Ґандальф дійшов до того, як вони залізли на дерева, під якими чигали вовки, Беорн підхопився, закрокував узад-уперед і забурмотів:
— Хотів би я там опинитись! Я б улаштував їм дещо ліпше, ніж феєрверк!
— Отже, — вів далі Ґандальф, дуже радий бачити, що його розповідь залишає гарне враження, — я зробив усе, що міг. Вовки казились унизу, а ліс де-не-де охопило полум’я — і тут із гір спустилися ґобліни й викрили нас. Вони закричали від зловтіхи і заспівали глузливих пісень: «П’ятнадцять пташок на п’ятьох ялинах...»
— Сили небесні! — простогнав Беорн. — Не запевняйте, що ґобліни не вміють рахувати. Вміють! Дванадцять — це не чотирнадцять, і вони це знають.
— І я теж знаю. Там були ще Біфур і Бофур. Я не ризикнув представити їх раніше, але ось і вони.
Тієї ж миті ввійшли Біфур і Бофур.
— І я! — випалив Бомбур, відсапуючись за їхніми спинами.
Він був огрядний, та ще й сердився, що його лишили насамкінець. Він не схотів перечекати п’ять хвилин і рушив одразу за попередньою парою.
— Отепер вас п’ятнадцятеро, а позаяк ґобліни таки вміють рахувати — гадаю, це всі, хто сидів тоді на деревах. Тепер ви, напевно, зможете закінчити розповідь без жодних переривань.
І тепер пан Торбин побачив, який Ґандальф розумний. Насправді завдяки перериванням історія дедалі більше зацікавлювала Беорна, і це не дозволило йому відразу прогнати ґномів як підозрілих прошаків. Він уникав запрошувати до свого будинку гостей. У нього було дуже мало друзів, і жили вони далеко звідси, а до того ж він ніколи не запрошував до себе водночас більше, ніж двох із них. А тепер у нього на веранді сиділо п’ятнадцятеро незнайомців!
На той час, коли чарівник закінчив свою розповідь, повідавши насамкінець, як їх урятували орли і перенесли їх усіх на Візкамінь, — сонце вже зайшло за шпилі Імлистих Гір і тіні у Беорновому садку подовжилися.
— Дуже гарна історія! — промовив господар. — Кращої я вже давненько не чув. Якщо всі прошаки зможуть розповідати щось подібне, я буду до них ласкавішим. Може, ви й вигадали все від початку до кінця, — проте, звісно, все одно заслужили на вечерю. Нумо чогось поїмо!
— Так, будьте ласкаві! — гукнули всі хором. — Дуже вам дякуємо!
У залі на той час було вже зовсім темно. Беорн плеснув у долоні — й досередини риссю забігли чотири чудові білі поні та кілька великих сірих хортів із видовженими тулубами. Беорн сказав їм щось химерною мовою, звуки якої були подібні до тих, що їх видають тварини. Звірі вийшли і невдовзі повернулися, несучи в зубах смолоскипи, потім засвітили їх від вогню і застромили в ріжки, низько поначе-плювані на стовпах довкола вогнища. Хорти вміли, коли забажають, ходити на задніх лапах і носити речі в передніх. Вони швиденько ви-тягли на середину зали дошки й ослінчики, притулені до бічних стін, поробили з них столи і встановили їх біля вогню.
І тут почулося «бе-е, бе-е, бе-е!» — і до зали ввійшло кілька білосніжних овець, яких вів великий чорний, як вугілля, баран. Одна вівця тримала в роті білу скатертину з вишитими по краях фігурами тварин, інші несли на широких спинах таці з дерев’яними кухлями і тарелями, ножами та дерев’яними ложками — а хорти швиденько порозкладали все це на столах. Ці столи були дуже низькі — досить низькі, щоб за ними було зручно сидіти навіть Більбо. Крім того, один поні підсунув Ґандальфові й Торіну дві низенькі лави з широкими плетеними з очерету сидіннями та короткими товстими ніжками, а до дальнього кінця столу — Беорнів великий чорний стілець, теж низький і з таким самим плетеним сидінням (Беорн сів на нього, далеко витягнувши під столом свої дебелі ноги). Інших стільців і лав у його будинку не було, а ці було зроблено низькими (як і столи), ймовірно, для зручності чудесних тварин, які тут прислуговували. Як же повсідалася решта? Про них не забули. Інші поні ввійшли, котячи перед собою дерев’яні кругляки, схожі на барабани, гладенькі й відполіровані та доволі низькі навіть для Більбо, — тож незабаром усі гості розсілися за Беорновим столом. Його зала вже багато років не бачила такого великого зібрання.
І тут їх почастували такою вечерею (чи то обідом), якої вони не куштували, відколи покинули Останній Прихисток на заході й попрощалися з Ельрондом. У залі мерехтіло світло смолоскипів і полум’я вогнища, а на столі горіли дві високі червоні воскові свічі. Весь час, поки вони їли, Беорн розповідав глибоким розкотистим голосом історії про дикі краї по цей бік гір, а особливо про дрімучий і повний небезпек ліс, що тягнувся далеко на північ і південь, на цілий день шляху верхи, заступаючи їм путь на Схід, — про жаский Морок-ліс.
Ґноми слухали і трясли бородами, бо знали, що дуже скоро їм доведеться з ризиком для життя переходити через той ліс і що після гір то буде найбільша небезпека, яку вони мають здолати, щоб досягти твердині дракона. Коли вечеря закінчилася, вони теж почали оповідати історії, але Беорна помітно хилило на сон і він слухав неуважно. Вони говорили переважно про золото, срібло та самоцвіти і про ковальське ремесло, а Беорн не цікавився такими речами: в його залі не було виробів із золота і срібла та взагалі нічого металевого, за винятком кількох ножів.