Таємниця індіанського острова

— Знаю, це давня й порядна фірма, — повідомив Блор і схвально хитнув головою.
— У вас зберігся цей лист? — вів далі Уоргрейв.
— Ви маєте на увазі лист, яким нас запросили сюди на роботу? Ні, сер. Я його не зберіг.
— Що ж, продовжуйте вашу розповідь. Отже, вас найняли, як ви кажете, листом.
— Так, сер. Нас повідомили, в який день ми маємо прибути. Так ми й зробили. Тут усе було заздалегідь наготовлено. Вдосталь продуктів про запас і взагалі налагоджене господарство. Нам залишилось лише трохи прибрати кімнати.
— Що було далі?
— Ні чого особливого, сер. Ми одержали — знов листом — розпорядження підготувати кімнати для гостей, а вчора вечірньою поштою я одержав ще одного листа від містера Оуена. В ньому повідомлялося, що він та місіс Оуен затримуються, отже, ми мусимо не шкодувати зусиль, щоб якнайкраще прийняти гостей. Ще там були інструкції про обід, про каву, а також про ту ж пластинку.
— Вважаю, що вже цього листа ви зберегли, — різко кинув суддя.
— Так, сер, ось він.
Роджерс витягнув листа із кишені, подав судді.
— Гм, — вимовив Уоргрейв, — видруковано на друкарській машинці, відправлено з готелю «Ритц».
— Дозвольте мені поглянути! — Блор кинувся до судді, буквально вихопив у нього з рук лист, швидко пробіг очима.
— Друкарська машинка марки «Коронейшн», — промимрив він. — Зовсім нова — жодного дефекту. Папір звичайний, найбільш уживаного сорту. З цього нічого не висмокчеш. Можуть бути відбитки пальців, але навряд.
Уоргрейв прислухався до нього з несподіваною уважністю. Нараз Ентоні Марстон, що, стоячи позаду Блора, повз його плече розглядав лист, роздумливо промовив:
— Якісь дивні імена в нашого господаря. Хіба не так? Ви тільки послухайте: Алек Норман Оуен. Язика покалічиш.
Старий суддя аж підскочив на стільці:
— Я вам дуже вдячний, містер Марстон. Ви звернули мою увагу на одну вельми цікаву деталь. Вона наштовхує на деякі висновки. — І суддя зверхньо оглянув присутніх, настовбурчив голову, як розгнівана черепаха — Я вважаю, що настав час узагальнити всю нашу інформацію стосовно господаря цієї вілли. — Зробивши паузу, він вів далі: — Усі ми гості його. Вважаю, буде корисно, якщо кожен із нас точно пояснить, яким чином він тут опинився.
Запала тиша. Після хвилинної паузи рішуче заговорила Емілі Брент:
— У цій історії є щось надзвичайно дивне. Я одержала листа із досить нерозбірливим підписом. Писала, начебто, жінка, з якою я познайомилася влітку на одному курорті два чи три роки тому. Її прізвище, наскільки я могла розібрати, чи то Огден, чи то Олівер. Серед моїх знайомих є місіс Олівер, є також і міс Огден. Але я абсолютно певна, що ніколи не зустрічала й тим паче не приятелювала З будь-ким на прізвище Оуен.
— У вас зберігся цей лист, міс Брент? — запитав суддя Уоргрейв.
— Так, зараз я його принесу.
Вона вийшла і за хвилину повернулася з листом.
— Здається, я починаю розуміти… — промовив суддя, прочитавши лист. — Прошу вас, міс Клейторн.
Віра, розповіла про обставини свого запрошення на посаду секретарки. Суддя викликав:
— Марстон?
— Я одержав телеграму від мого товариша Берклі, на прізвисько Борсук, — сказав Ентоні. — Це мене тоді здивувало, бо я мав відомості, що старий подався до Норвегії. Він просив мене негайно прибути сюди, я й поїхав.
Уоргрейв задоволено хитнув головою і назвав нове прізвище:
— Доктор Армстронг?
— Мене запросили як лікаря.
— Еге ж. Раніш ви не зналися з цим сімейством?
— Ні. Але в листі, якого я одержав, посилалися на одного з моїх колег.
— Для правдоподібності, — прокоментував суддя. — Так, а цей колега на той час, певно, був десь поза досяжністю?
— Е… е… либонь, що так.
Ломбард, котрий увесь час не зводив очей з Блора, раптом утрутився:
— Зачекайте-но, я дещо надумав…
Суддя застережливо підняв руку:
— Хвилиночку…
— Але ж я…
— Даваймо не квапитися, містере Ломбард. Усе в свій час. Зараз ми розслідуємо причини, які звели всіх нас сьогодні на цьому острові. Генерал Макартур?
Посмикуючи вуса, генерал промимрив:
— Одержав листа… від цього типа Оуена… Він згадував кількох моїх армійських; дружків, що мають тут бути… Писав: «Сподіваюся, ви даруєте мені неофіційний характер запрошення». Боюся, що листа я не зберіг.
— Містер Ломбард? — викликав суддя.
Думка Ломбарда гарячково працювала: чи слід йому казати правду, чи дотримуватися попередньої версії? Зрештою він надумав.
— Те ж саме, — мовив він. — Запрошення, згадка про спільних друзів — одне слово, спіймався на гачок. Лист я розірвав.
Суддя Уоргрейв обернувся до містера Блора. Погладжуючи вказівним пальцем верхню губу, він промовив підкреслено ввічливим тоном:
— Щойно ми пережили кілька надзвичайно неприємних хвилин. Якийсь-то безплотний голос, звертаючись до нас усіх поіменно, висунув проти кожного серйозні, точно сформульовані обвинувачення. Незабаром ми повернемося до них. Та в даний момент мене цікавить одна дрібна обставина; серед тих, до кого звертався голос, було ім'я Уїльяма Генрі Блора. Але, наскільки нам відомо, серед нас немає особи на прізвище Блор. У той же час прізвище Девіс не було згадано. Що ви на це скажете, містере Девіс?
— Скидається на те, що далі нема рації грати у жмурки, — похмуро відказав Блор. — Мушу визнати, що справжнє моє прізвище не Девіс.
— Отже, ви Уїльям Генрі Блор?
— Саме так.
— Я маю дещо додати, — втрутився Ломбард. — Ви не тільки перебуваєте тут під чужим ім'ям, містере Блор, а, опріч того, як я виявив сьогодні ввечері, ви ще й страшенний брехун. Ви запевняли, що жили в Південній Африці, зокрема в Наталі. Я досить добре знаю Південну Африку й знаю Наталь і готовий заприсягнутися, що ніколи в житті й ноги вашої там не було.
Вісім пар очей витріщилися на Блора. Вп'ялися в нього недобрими, підозрілими поглядами. Ентоні Марстон, стиснувши кулаки, рушив до нього.
— Це твої витівки, падлюко? — спитав він. — Як ти це поясниш?
Блор підвів голову і випнув свою квадратну щелепу.
— Ви помилились адресою, джентльмени, — вибачливим голосом сказав він. — Я маю при собі посвідчення, ви можете подивитись. Я колишній співробітник відділу по розслідуванню кримінальних справ Скотланд-Ярду. Зараз я приватний детектив, маю свою контору в Плімуті. Мене згодили сюди для роботи,
— Хто вас найняв? — спитав Уоргрейв.
— Отой самий Оуен. До листа, в якому пояснювалось, що я маю робити, він додав солідний чек на витрати. Мені належало приєднатися до компанії, удаючи із себе такого ж гостя, як усі ви. Мені заздалегідь названо ваші прізвища, й я мав слідкувати за всіма вами.
— Вам дано було якесь пояснення, чому ви маєте слідкувати за нами?
— Коштовності місіс Оуен, — розлючено відповів Блор. — Тільки подумайте, місіс Оуен! Зараз я певен, що така особа взагалі не існує.
І знов суддя заходився погладжувати вказівним пальцем верхню губу, на цей раз уже із задоволенням.
— Ваш висновок я вважаю обгрунтованим, — мовив він. — Алек Норман Оуен! У листі до місіс Брент, хоч підпис такий, наче курка лапою надряпала, ім'я можна прочитати досить вільно — Ана Ненсі; отже, в обох випадках, як неважко помітити, фігурують ті ж самі ініціали: Алек Норман Оуен — Ана Ненсі Оуен, — щоразу виходить так би мовити, А. Н. Оуен. Не треба особливо напружувати свою уяву, щоби здогадатися: це означає невідомий! [1]
— Так це ж неймовірно! Безглуздо! — вигукнула Віра.
— Авжеж, — лагідно кивнув суддя. — Я й сам тепер не маю жодного сумніву, що нас запросив на цей острів якийсь божевільний.
  
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
 
1
На якусь мить запала тиша. Пройняті жахом, гості завмерли на своїх місцях. Мовчання порушив тихий, але виразний голос судді: