Фортеця для серця

— Лесю, — голос насилу виповзав із горла, чіпляючись за невидимі леза. — Не роби більше так… Дівчинко… Моя…
Леся відходила кілька довгих тижнів. Бабця Зоя — не менше. Тітка Дуся ж не відходила від них обох. Носила цілющі відвари, що їх робила її мати, примусом уливала до рота бабі та онучці, довго простоювала коло ікон. Молилася.
Будинок затихав — від самісінького даху до мостин. Мовчав. Про що? Може, про ті два клаптики, що сховав у підлозі? Вони відбивали погляд… убивці й матері… Одночасно? Мабуть, на вибір. Залежно від того, хто з двох мешканок на той погляд натрапив би. Будинку ж однаково. Він будинок. Береже розірване око в собі. Потай. Тихцем. Зрідка навіть ворушить клаптиками, пускаючи всередину протяги, а ще знає, що час — ворог речей і пам’яті, надто дитячої. Дитяча пам’ять — вода весняна: усе біжить, біжить, змінюється… І чи згадає дівчинка через кілька років, якою була мама? Можливо. А коли мине десяток років або й два чи три? Навряд. А будинок ховатиме материнський погляд під долівкою.
Звідти жінка неначе спостерігатиме. Нехай хоч так. Чутиме, як лопотять босі ноженята по долівці чи вистукують червоні сандалики. Узувши їх, Леся майже завжди витанцьовує, щоб оживити дві квітки-китички. Іноді, коли дівчинка лізтиме на підвіконня, жіночий погляд жадібно вбиратиме краєчки сукні й ноженята, які безтурботно гойдаються в повітрі. У радісні хвилини чутиме сміх, а пізньої ночі — сопіння. Таке рідне-рідне сопіння, чисте, дитяче. Іноді доня не спатиме, крутитиметься в темряві й своїм диханням кликатиме маму. Принаймні жінка так відчуватиме. Усі вони відчуватимуть. Бо, хоч скільки Зоя та онука силкуватимуться жити новим життям, кожна з них однаково знатиме про незриму, примарну, але безперечну присутність третьої.
Власне, крім третьої жінки, існував ще один хтось. Щоправда, цей хтось, принаймні для маленької Лесі, відокремився від будинку й перебував десь поза його межами. Але все одно був. Леся про це знала, хоч ніхто з дорослих того вголос не казав. Про тата згадували як про мертвого, але дівчинка була впевнена, що батько десь поруч… Він не пішов би так легко, бо… завжди повертався.
Леся добре запам’ятала той день. Літо саме розкраяли навпіл, бо дорослі запевнили, що тепер його середина. Був ранок. Новонароджений. Леся називала так час, коли сонце ще тільки починало викочуватися з-за дрімотного обрію. У сіруватій тиші принишклого подвір’я почулися кроки. Шкутильгав дід Яків. Дівчинка впізнала сусіда по картузі на лисій голові. Мабуть, саме через те, що дід Яків не мав і знаку сивої старості, він скрізь і завжди ходив у затертому й такому ж старому, як і його власник, картузі. Іноді дівчинка забувала про свій страх до баби Устини — до речі, законної дружини діда Якова — і поривалася зазирнути бодай у вікно їхньої оселі, щоб упевнитися: старий і там не знімає з голови свого друзяку. Може, зрісся з ним?
Немов підслухавши думки малої, два вицвілі ока хвацько підморгнули з-під козирка.
— Чого не спиш, мавко? Іч, які очиська зелені витріщила! Ой гарні очиська!..
Леся миттю відсахнулася від вікна й стрибнула під ковдру з головою. Прислyхалася. Тиша. Дзвенить. Ні. Хтось дзвенить тишею. Красиво. Неначе музика. Не втрималася й визирнула. Дід клепає косу. З таким щирим захватом, аж усміхається. Провів по лезу пестливо й задоволено цмокнув. Гостра. Простяг руку, що на стан дівочий поклав, і легесенько, майже невагомо провів нею коло самої землиці. Висока трава зойкнула й лягла до дідових ніг, а потім запахла… щедро. Запахла дощем, сонцем, вітром, темрявою ночі й росами світанку — усім, чим жила. Леся вдихнула той аромат і відчула, як починає паморочитися в голові. На подвір’ї голосно скрипнула хвіртка, до діда щодуху підбігла баба Зоя й вчепилася в косу, неначе вбивцю за руку тримала.
— Не дам, дядьку. Не дам косити, чуєте?
Шалені очі свердлили спокій сусіда.
— Та що ти, Зоє? Я ж допомогти хотів. Я ж… я ж завше косив тобі, коли Мишка не було тутечки. І торік косив. Ти чого?
Жінка стояла навпроти, рішуча й стривожена. Здавалось, якщо комусь зараз заманеться торкнутися тієї коси, вона скоріше ляже під неї, аніж дозволить зробити бодай один помах. Старий затупцяв і вже невпевнено якось прохрипів:
— Це ж… лише трава…
Леся прислухaлася до тиші й тільки чула, як у грудях калатає наполоханий звір. Невже то серце? Її серце? Чого ж це бабця мовчить? Так довго мовчить, лише дихає важко, уривчасто, немов хапає повітря, у якому забиває памороки запах зрізаних стебел. Нарешті прошепотіла:
— То, дядьку Якове, трава. Але косити її ні вам, ні будь-кому іншому я не дам. Чуєте? Так і тітці Устині перекажіть. Слово в слово.
Дід крутнувся туди-сюди, озирнувся, немов під ногами яка жива істота опинилася, і пішов, закинувши косу на понуре плече.
— Як знаєш, дитино, як знаєш.
Увечері, коли тітка Дуся зазирнула, щоб побажати спокійних снів, дівчинка вхопила її за руку, хутенько зирнула на трав’яні сутінки за вікном і не втримала цікавості в собі:
— Тіточко, а чом бабуся не дозволила трави косити? Трава жива? Їй боляче, так?
Жінка зворушено провела долонею по личку й поцілувала неслухняного кучерика.
— Жива. Як татко твій для бабусі Зої. Чекає вона на нього. Розумієш? Знає, що помер, а все одно чекає.
Дівчинка знітилася й глибше пірнула під укривало, хвилину помовчала, розмірковуючи, а потім спитала, кліпнувши зеленню очей:
— А трава тут до чого?
Жінка зітхнула:
— Траву твій тато викошував. Лише коли до міста втік… поїхав, то дід Яків підсобляв. Але в татка краще виходило. Значно краще.
Відтоді Леся знала, що висока трава ховає в собі куди більше, аніж мурашники. Її так і не коситимуть того літа. І за рік теж. І за два. Трава буятиме муром довкола двох жінок, і лише пізньої осені, уже суху-суху, неначе зморшкувату, бабця Зоя врізатиме її старезним серпом. Оберемок по оберемку. Як пуповину пам’яті, різатиме й голоситиме, неначе над покійником, а щоліта плекатиме трав’яні хащі знов і знов, сподіваючись, що колись їх викосить її Михасик.
Тіні
Тіні ворушилися довкола дівчинки, хапаючи вітер за гриву. Той тулився до ніг приблудним псом і весь час намагався пірнути в зелену прірву очей, але Леся на те не зважала. Волосся відросло й затуляло тепер обличчя, доводилося інколи відкидати неслухняні пасма, а це завжди відвертало її увагу від чогось іншого, що було в її руках. Вітер прокотився травою й завмер навпроти білого аркуша. Леся жартома прикрила малюнок долонею.
— Проноза! Домалюю, тоді покажу.
Статечний кіт неподалік невдоволено муркнув: мовляв, отак завжди. Он яка виросла, а розуму не надбала. Дівчинка зиркнула на рудого з-під чорних бровенят і насварилася пальцем:
— А ти не ревнуй, Мурку. Уже мав би звикнути. Та ба! Я ж тобі все одно покажу. Як же без тебе?
Вусатий поціновувач мистецтва неквапом підвівся й підійшов ближче. Дівча засміялося:
— Ну от. Але ж я сказала, що домалюю.
Кіт і вітер слухняно застигли, спостерігаючи за рухами тоненьких пальчиків. Фарби стояли посеред трави, а під аркушем паперу лежала дерев’яна дощечка, обтягнута міцною тканиною. Дитячі очі сяяли й відсвічували радість, яка примушувала навіть тіні довкола танцювати. Дівчинка востаннє провела пензликом і задоволено кивнула:
— Ну от. Готово! Ану, вгадайте, хто це?
Мурко сіпнувся до малюнка першим, мабуть, на правах живої істоти, проте вітер усе одно випередив і підхопив кутики малюнка. Що ж там?
Трава? Так. Вона рухається. Здавалося б, який може бути рух у лініях, що їх уже намалювали, навели на папері, а значить, упіймали навіки? Аж ні! Ворушаться! Ну ось же! Тільки придивіться! Тіні й світло переплітаються в прозорому візерунку, посеред якого сидить кіт. Рудий і теплий. Блимає жовтими очицями й чухає лапою гриву того, хто поруч, але той хтось — вітер, тому й невидимий. Порух. Ось він, осьдечки. І ніби нема. Задоволена справленим враженням, дівчинка підхоплює кота й цілує в рожевого носа. Тьху ти, як маленького. Шалена.