Фортеця для серця

— Бачу-бачу, сподобався портрет! І не крути вусами. Усе й без того зрозуміло. Визнай. Красунчик же, правда?
Котисько вимушено нявкнув, а сам подумав, що його красу навряд чи може зіпсувати шестирічна художниця.
— Але цить! Пам’ятаєте? Таємниця.
Дівчинка зачекала, доки вітер висушить черговий шедевр, і одразу ж уклала його до папки з кількома десятками інших робіт.
Мурко знав там кожну, бо часто спостерігав, як Леся ховалася в найвіддаленішому куточку саду, діставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала під видертою дошкою підлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мінилася на обличчі. Кіт дуже любив оті хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навіть рудому вуханеві хотілося розкинути лапи й спробувати злетіти подібно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тоді як увесь інший час він упевнено пересувався по землі, а іноді навіть полював на птахів, от тільки крилаті давалися в лапи так рідко, що краще й певніше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.
До речі, Мурко кілька разів проґавив обід, милуючись тим, як Леся малює. От і цього разу. Лелечко! Таж Сірко, мабуть, геть чисто молоко виїсть і миску оближе, доки він тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вітер пішов був слідом, але одразу ж повернувся назад до дівчатка, присів і немов усміхнувся.
— Провів друга, еге? — спитала мала.
Той кивнув і вдоволено ліг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерігала за тим, як воно рухається. Вдивлялася в хмари й уявляла собі, як то воно — бігти над землею вервечкою білої пари.
— Гарно, правда?
Вітер не перечив. Хто-хто, а він знав, яка то краса! Зелені оченята кліпнули замріяно й відбили в собі зачарований лет.
— Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?
Кошлата грива торкнулася рученят, і дівча всміхнулося:
— Лоскотно.
Діти живуть у світі, зовсім не схожому на світ дорослих. І навіть коли ми напевне знаємо, що реальність єдина, для дитини й дорослого вона неодмінно різнитиметься. Леся мало цікавилася тим, що відбувається у світі дорослих. Як усі діти. Вона помічала лише ті речі, які стосувалися її дитячого життя безпосередньо, проте навіть шестирічна дівчинка розуміла: щось геть незбагненне коїться з часом. Він не просто лічить хвилини, статечно й розмірено, як мав би це робити, а біжить. Авжеж, біжить, вирує, а ще затягає дорослих у цілком новий простір, де жоден із них не почувається впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла свої відчуття вдумлива дівчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подібний до решти. Адже вона чомусь завжди малює рух і напівтіні. Хоч ні, світ дорослих тепер схожий на чорні тіні… з украпленням крові.
— Лесю, дивись, як небо насупилося. Не можна тобі з нами. Усю ніч дощ періщив і ось-ось розходиться. Посидь із бабою Устиною, згода? А ми корівок відпасемо й повернемося.
Дівчинка слухала бабині умовляння й з острахом позирала на будинок тітки Дусі. Це ж треба, така щира й добра тіточка мешкає під одним дахом із бабою Устиною. Ух! Аж кров захолола на саму згадку. Леся не раз чула від односельців, що баба Устина відає щось. Які то були знання, дівча лише підозрювало, проте не раз бачило, як до сусідського обійстя, найчастіше в сутінках, сунули людські тіні. Їм, певно, була дуже потрібна допомога, інакше… Власне, Леся ніколи ні за яких обставин не прийшла б до баби Устини доброхіть. І ось маєш. Бабця Зоя лишає її з тією старою сам на сам. Леся мимоволі здригнулася й лякливо ступила крок назад, але нога в ту ж мить по кісточки пірнула в дощову калюжу.
— Ну от. Ще й ноги намочила! Онучко, послухай баби. Ми сьогодні раніше повернемося. Справді. Ну чого худобу мочити під дощем до ночі? Еге ж, Дусю? Ти йдеш?
Хвіртка між двома сусідськими обійстями дзвінко зойкнула й впустила Євдокію прямісінько у двір із високою травою. Жінка, помітивши наполохане дівча поперед себе, миттю все збагнула.
— Лесюню, ти що? Ми швидко повернемося. Правду бабця каже. Та й стільки разів ти з нами череду пасла. А сьогодні ж сама бачиш: з погодою страхіття коїться. Змокнеш і, чого доброго, застудишся. Краще з бабою Устиною перебудь. Домовилися. Не боїшся?
Дівчинка проковтнула слину. Ну от, бракувало тільки, щоб її за боягузку мали! Замотала головою у відповідь:
— Боятися? Та ви що!
Жінки ззирнулися й сховали усмішки.
— Ну от. Дочекаєшся нас, а ми тобі суниць від зайчика принесемо. Згода? — зітхнула сумно. — Цукерки нині нема за що купити… А на ягідки лісові гроші не потрібні, правда? Кажуть, що в лісі того дива галявини цілі.
Леся уявила собі червону траву, аж солодку від пахучих ягід, і стала ще подібніша до неба над головою. Навіть сльози набігли. Ні-ні, вона нізащо не розплачеться на людях, а тут іще стежкою, згорблена й страшна, тупцяє баба Устина. Серце закалатало швидко-швидко десь у п’ятах. Ну от. І суниць не скуштує, бо не діждеться. Кінець. Баба трималася за спину й ледь-ледь пересувала ноги.
— Ти чого до хати не йдеш, га? Зараз як поллється з неба!..
Дівча спантеличено ковтнуло слину й рушило у хвіртку, немов приречене. Страшно ж як! А ось уже й будинок. Хоч він ніби й не страшний зовсім. Принаймні на вигляд. Звичайний сільський будинок на дві кімнати, з високою стелею й розмальованими рукою тітки Дусі віконницями. То чого ж їй так моторошно? Ноги робляться легкі-легкі й з останніх сил тримають на собі тіло. Озирнутися ще раз? Ні. Якщо вона озирнеться, то побіжить щодуху до бабусі й тітки, а вони просили зачекати. Стара Устина раптом кахикнула ззаду, і Леся підстрибнула, немов ошпарена.
— Та ти чого? Невже аж так боїшся мене? Дурненька. Я не кусаюся. А що в селі кажуть «відьма», то ти тому віри не йми. Люди й не про таке патякають, бо язики сверблять. Уторопала?
Леся кивнула й знову мало не спіткнулася, а на голову й плечі зненацька впало щось холодне та вогке. Дивовижа. Краплі розповзалися по дитячій сукні, а Леся понуро брела серед зливи до будинку, де жили найдобріша тітка й найстрашніша відьма (хай там що баба Устина розказує, але ж Леся не дурна, відчуває все). Підтверджуючи здогади, будинок якось надто швидко поглинув гостю, ховаючи від срібних потоків, ще й видихнув розмите дощем і від того водяне «хух!». Стара Устина з якогось дива насварила його скрученим пальцем і пішла заварювати чи то чай, чи то зілля.
Леся озирнулася довкола. Оченята полохливо пройшлися по всіх закутках, шукаючи в сутінках чогось такого… Власне, дівчинка не могла знати напевно, що у відьом по кутках ховається, проте здогадувалася: там неодмінно має щось бути. І від того треба триматися якнайдалі. Ще раз озирнулася й хутенько обрала найбезпечніше місце в домі — стілець коло порога. Щоправда, зі щілини на підлозі до кімнати повзла дощова волога, проте тут дівчинка почувалася в більшій безпеці, бо могла зіскочити будь-якої миті і чкурнути хтозна-куди. Коли стара повернулася з дивним варивом, що його нарекла чаєм, то не стала чіпати дівчинки й зганяти її зі стільця, а лише примусила випити оту гидоту, щоб не застудитися. Відпивши кілька ковтків під суворим поглядом відьмацьких очей, Леся подумала, що на цьому життя й скінчилося. Бо який же то чай? Отрута. Повернеться бабця, а Лесі вже не застане.
Устина всміхнулася, немов думки підгледіла:
— Ну-ну. Ох і фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, і є, та інші того не помічають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрітися мені треба. Полізу на піч. Мо’, зі мною?
Леся вклякла з чашкою коло рота, відчувши, що на піч, у якій палахкотів вогонь, навіть дивитись боїться. Не те що підходити. А що, як?.. Господиня не втримала сміху:
— Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собі, — і видерлася доволі хвацько аж на піч, пірнула в подушки, примостивши спину до тепла, кілька разів зиркнула з-під країв квітчастої хустки й вдоволено замуркотіла.