Вічник

Я знав, що він чує. Бо я чув його. Колись я сміявся з приповістки вуя Ферка: пес пса спізнає. Тепер я міг сміло повісти: звір звіра чує. Стрічаючи і спроваджуючи день у лісі, ставав і я його дикою часткою.
Муха не боїться обуха. Вже й на потилиці мав я очі, вуха і ніздрі теж були на варті. Тоді від рисячих зубів мене порятувало довге волосся і ликові паси, перекинуті через плечі, – ними я стягував похилені дерева, зв'язував хворостиння. Тепер я сплів собі густу заплічну пелерину-кольчугу. Не заходив у хащу і без цупкої шапки-шолома. Перед тим, як освоювати нову парцелу, я обходив її з гиком і палаючою головешкою.
Все йшло в нитку. Ніякій звірині я не чинив шкоди. Нори обходив, гнізда переносив, застеляв мурашники, аби не бризнула на них іскра. Не порушував грибниць і ягідників, бо се була моя завтрашня кормига. Нутрощі бджолиних дупел переміщав у здорові стовбури – лісова пасіка під моєю рукою множилася. Я вже міг підживлювати своїм медом слабенькі рої. Хочу завважити, що мед того літа був гіркуватий, як перепалений цукор. Виходило, що дим проникав і в нектар, і в вощані стільники. Се ще раз потверджувало, що ніщо в природі не живе окремішнім трибом, усе пов'язане, злите воєдино.
Змінив я спосіб палів. Аби не хвилювати широким наступом лісову населеність, проганяючи її з насиджених місць, я рішив протинати ліс смугами-променями. Ті просіки мали пустити в нетрі свіжий люфт, а мені служити дорогою.
Настирливість стіну пробиває. Робота кипіла, ще ліпше сказати – горіла. Я непохитно просувався на полудень, пропалюючи собі путь, звільняючи, проріджуючи живий простір.
За два тижні я вперся в сланцеву скалу. Витираючи з чола чорний піт, притулився до кучерявого лишайника. Може тому, що був голодний, він запах мені їстівним. Темно-зелені слизькі нарости здиралися з каменя, як шкіра. Спечений на тліючому пні лишайник почорнів, як сушені підосиновики. Хрустів на зубах і мав смак прісної перепічки. Із заячою капустою і мурашиними яйцями се була файна страва. Відтоді я часто нею смакував.
Там, де лишайники висихали, проростав мох. На нього намітало листя, пісок, і на тонку грядочку сіялася трава, чіплялися корінням деревця. Стіна скали була поплямована такими зеленими латками. Може, й наші предковічні гори колись так само заростали хащами.
На палих гнилих дубах знаходив я і білі корали дивних грибів, із яких цвіркала пахуча водичка. Я сушив їх коло своїх огнищ і з великим задоволенням поїдав, їда була під руками, не забирала час. Зате я міг урвати годинку на бавку з Тисою. Вона нудилася й жалісно мекала, коли я відлучався надовго. Либонь, гадала, що я, вбраний у козячий лейбик, – її матиця. Тонконоге сіряве козеня з пасулинами очей і мені тут падалося найближчою ріднею.
На закрайці лісу я знайшов озерце, що повнилося з підземного живця. Туди я впустив дрібну рибу на виплід. Міг тут освіжитися, змити кіптяву згарищ, на бережку прив'язував Тису. Вона скубла низьку поросль, а я блаженно лежав у лататті жаб'ячого мила. І на гадку мені наверталася одна псалма:
І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене,
що родить свій плід своєдчасно,
і що листя не в'яне його, – 
все, що він чинить, – 
щаститься йому!
А вгорі висло прядиво хмар. Над озером вони прибирали форму риб'ячої луски, над деревами – кучерявилися листям, над димовою завісою звивалися у вогненні язики. Я давно спостеріг звичай хмар бавитися із землею, дражнити її гримасами. Хмари-пересмішники. їм там лудно в небесній пустині, а на землі стільки всякого діється.
Тут же, на бережку озера, виладив я собі колибу, щоб не блудити поночі в лісових потемках. Зігнув до землі невисоку ялину, а обрубаними лапами попідтикав боки і встелив діл. Такі пристановища на одну ночівлю ми колись поробляли собі з поважним Джеордже.
Не прихитряйся з усього мати хосен, а опікуйся, щоб самому бути корисним. Лоза, що не родить, скоро всихає. Зусилля тіла мають бути продуктивними. Тоді природа дасть тобі силу. Люди, що працюють на землі, в лісі, на будові, здебільшого міцні до старости. Почате діло завжди завершуй, хоч і не буде з того очікуваної подяки. Не в сьому твоя нагорода. Хто має волю, той має долю.
... Той дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави, він молився на неї, він знав з нею розмовляти.
«Трава – як чоловік, – казав поважний Джеордже. – Корінням держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має розум, має слух і пам'ять».
Я сміявся, а він був урочисто серйозний, в його очах темніло дно криниці. Він терпляче толкував мені дивні речі. Найліпший лік від кашлю – реп'ях із собачого хвоста. Чому? Тому, що в ньому здорове й достигле насіння. Стебло таке хитре, що чіпляє головки з насінням до пса, аби той поніс його далі. Так і ягоди лакомлять птиць, щоб ті полетіли з їх кісточкою. А квітки парадяться для бджіл і шершнів.
Хіба се не розум?
Клен пускає по вітру свої легенькі вертушки з сім'ям, липа відриває медові прицвітники, чортополох насіння спускає на воду у човниках, козлобородник підготував свою причіпку до кози чи иншої звірини, стиглий молочай вибухає, як бомбочка. Мак, коли дозріє, сам проколює собі маківку і звільна кадить чорним порохом, як бувалий сівач. А одна водяна трава при цвітінні наповнює міхури воздухом і піднімається на поверхню. А потому з важкеньким плодом знову опускається на дно. Дрік пружиною розсіває довкола свій золотий пилок. Шавлія має тоненькі перекладинки, що крутяться і зважують насіння перед тим, як пустити його по вітру. А якщо зачепити м'ясистий плід момордики, то вона вистрілить на п'ять метрів слизьким струменем із зернятками...
Чи се не розум? Мозку немає, а який прихований ум! Людям ще й не снилися машини, а флора вже придумала собі найхитріші механізми, аби вижити, аби утвердити свій рід на землі.
На кульбабу (крихітний близнюк сонця) подуєш – і цілий рій пуху розлетиться на всі боки. Впала пушинка, і насінина мізерними зазубринами чіпко хапається за ґрунт. На другий рік тут засвітиться ціле ройовище маленьких сонць.
А яка сила, яка воля в трави! Нам би хоч цятку з того.
Трава кришить камінь у стремлінні до сонця. Виживає у вогні і кризі. Воду знайде там, де не знайде чоловік. На голій скалі проросте, випускаючи таку кислоту, що точить камінь на пісок, аби трава мала з чого жити.
«Завваж, – гладив непоказну билинку пан Джеордже. – Тоненьке, бліденьке ніщо, смітинка край дороги. Здається, наступив – та й готово! Е ні, колего. Ти підеш, а вона підніметься і далі буде мило собі хилитатися на вітрі – туди-сюди. Під дощем пригнеться. Від спеки скрутиться в цівочку, у посуху з роси нап'ється, з хмари потягне собі вологу. Зачує козу чи зайця – пустить такий душок, що ті скривлять морди, не скубнуть... Така ніяка волосинка, а які там дужі помпи роблять день і ніч – качають найчистішу воду на землі – такої немає в жодній криниці. У тій билинці змішуються сльози неба із сіллю землі в живлющий сік. Ним можна вилікувати сім тяжких недуг. Сила ся переломлює хворобу, кріпить хворого. Ні, не пустий се бур'янець – трава Господня! І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту».
А з якою любов'ю витворене зілля! Бо воно й саме е знаком любови, коли цвіте. Якщо тоді до цвіту прикласти губи, то вчуєш, що він тепліший. Якщо шептати йому ласкаві слова чи співанку – вдячно хитнеться в твій бік. Трава запам'ятає тебе і, коли ти знову пройдеш мимо, вона радітиме твоїм крокам.
Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось м'яко, обережно, щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того часу серед трав я ходжу, як серед людей, здоровкаюся з ними, як із давніми знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.