Вічник

А тоді, маючи в свіжій пам'яті признання Миколи Шугая, запитав я старого травника про цвіт папороті а Купала. Він смачно розсміявся:
«То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть розсіває свої дозрілі спори і з кожної, що впала а мокру землю, виростає маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці виростають два органи – кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня «фляшечка». До неї і вливає своє сім'я огірочок. У солодкому єднанні чекають вони з неба благословення – краплини дощу або роси – і тоді стається тайна запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні (десь на Івана упала) вона справді може світитися. Але се не головне, кислиця теж світиться, як покрівець із зеленкуватих вічечок».
«А чому вони світяться?»
«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику, вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю дивну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке м'ясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави і коріння. Давні люди поїдали в 240 разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, і мамонта, ні льодовика».
Він добре знав, що й коли збирати.
Після теплої горобинової ночі збирали ми під оженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їх зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки – одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, п'яті заллються виноградною миндрою...
Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку мар'яника, що лікує сухоти й екзему. Тішився, як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний – високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і е найцінніше зілля. Ні, маріїн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена – щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює пам'ять. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.
Кожній траві свій час. І кожному хворому – своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи трупними солями, чи нестачею доброї води.
Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.
Про людей він говорив мало і без охоти («Вони – як трава під стопами Господа»). Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.
Все частіше брав мене з собою на трав'яні промисли, на «пленери», як любив казати. Я вміло помагав йому, а головне – вдячно слухав, вбирав ті казання, як губка воду. Починав щось і сам розуміти в тій химерній науці. А він і далі нічого мене не розпитував, наче я був для нього якоюсь добре знайомою травицею.
Лише раз, коли ми ночували під чорничним берегом («В дім, де їдять лісову ягоду й чорницю, доктори не ходять»), делікатно зронив:
«Виджу, якась печаль тобі серце лиже».
Я стенув плечима.
Він зірвав якісь квітки, зв'язав їх у китичку і простяг мені:
«Пусти се за водою. Але нараз. І піде з цвітом за водою і твоя жура».
Я так і вчинив, щоб його не гнівити, – у зворі грізно клекотіла поточина. А тоді з полегкістю відкрився своєму благодійнику. Розказав про гімназію, про Терку, про жандарма Ружічку, який потолочив моє молоде життя на полову.
«Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього самого, – припечатав мою повість пан Джеордже. – Як ти до світа – так світ до тебе. Кедь довго будеш зазирати в безодню, то безодня зазирне в тебе. Не карай себе споминами і не журися за будучність. Долю твою вовк не з'їсть. А Терка... Жінки нам не належать, то вони нас вибирають, а не ми їх. І на жандарма того не лютуй. Відпусти його з серця. Він і так до тебе прийде, сам...»
«Як? Нащо?» – вихопилося в мене.
«За хрестиком своїм. Невгомонна душа християнська».
Ті слова тоді видалися мені дуже дивними. Скоро я забув про них. І, як роса з листа, звітрювалася помалу моя осмута.
Коли бук заярів міддю, спустилися ми в долину Вівчарі – в село, ми – у жовто-камінний город Сигот Тут пан Джеордже тримав фармацію. Порядкував у нір: син – бородатий, холодноокий черевань. Про такш кажуть: злости – повні кости. Я хотів іти найматися на чорнову біржу, та старий аптекар покликав мене асистентом (аби не сказати слугою). Матиму в нього стіл, постіль, обшиву, ще й якісь леї на жеб. На що мені без документів ще надіятися?
Поселили мене в сінях при самій аптеці. Я гадкував за стерильним порядком, добував п'явиць, мив баночки, нарізав папір на порошки, розносив готові ліки замовцям, вночі і в неділю виходив на дзвоник. До аптеки мали право вступати будь-коли.
На пам'яті прописана задавнена картина. Ніч, за склом осіння мжа. Бляшаний когут скрипить на даху. Бліки від свічі грають на порцелянових ступках. Дрімають скляниці з латинським клинописом. Та збудилися шальки терезів, на одній ліки, на другій – отрута. Аптекар прискалив око, ворожить щось пінцетом. Хукає на пальці, наче вдихає в кристалики життя. У сінях чекає старий волох у мокрому сардаку. Він постукав опівночи:
«Пане патекароше, Ануца вмирає. У всьому Марамурешу неє таких ліків, які б її підняли. До вас відпровадили. Два дні йшов».
У чорній руці тремтить масний папірець. Винувато сміються дитячі очи.
«Почекайте, чоловіче, тут виноград на таці», – каже пан.
Холодні терези хлип туди, хлип сюди. Завмерли. Аптекар не дихає, щоб не порушити момент дози, момент істини. Ліки готові. Волох нишпорить у мокрому сардаку, а аптекар зсипає йому в тайстру виноград і груші.
«Бог вам віддячить, паночку».
Подяк він не чекав. («Земля і сонце довговічні тому, що існують не для себе».) Часто їздив по хворих, бувало, що і в далекі села. Під вечір сідав коло відкритого коминка і скромно трапезував: легка страва з квасолі чи крупи і незмінно всяка зеленина, цибуля й часник. Часом націджував собі шклярик черленого вина. На столі завжди були горіхи, яблука, сушене грозно, мед.
Повечір'я минало в гербарії, що займав увесь простір під стріхою. Я помагав йому: склеював картонні табли під рослини, носив до художника замальовувати, а коли аптекар купив фотоапарат, я перебивав оту колекцію на цинкові пластини.
День починався в нас рано. Коли я не мав наглої роботи, пан Джеордже часто брав мене з собою на пішу чи кінну прогулькою вздовж ріки. Він називав се «розтрушуванням калорій і струшуванням років».
«Ти уявляєш товстого і дряхлого чоловіка на коні? – запитував мене. – І я не уявляю. Тому йди сідлай кобил».
«Доброї днини вам, добрий пане Джеордже, – ламали в пошані шапки земледільці заплавних полів. – За вами годинника можна звіряти».
Він радо з ними перемовлявся, а відтак сумовито звертався до мене:
«Щастя сих людей – у їжі. У них порожні серця, м'яка воля і тверді кістки. Вони йдуть борозною життя і не знають, коли зупиняться. Вони товчуться між щастям і нещастям. Я вчуся в них мудрости і спокою, бо вони вміють безтурботно приймати те, що їм відпущене небом».
«Вони вас дуже поважають», – сказав якось я.
«А знаєш чому? Бо добрим я роблю добро і недобрим теж роблю добро. Щирим я вірний і нещирим теж вірний. Бо я виховую не їх, а себе».
На ранкових променадах мав він хіть до любомудрування. Пам'ятні мені його розмисли про старість.