Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
«Я пам’ятаю голоси…»
 
 
 
Я пам’ятаю голоси,
 
Станційне плетиво предметів,
 
і сутінки, які росли
 
поміж пекарень і буфетів.
 
 
 
І сонце соком із цитрин
 
розмащувалось по одежі,
 
випалюючись, як бензин,
 
ховалось за вокзальні вежі.
 
 
 
Й відчувши цей прогірклий смак,
 
нічні коханки і мисливці
 
ділили цукор і табак,
 
немов вори на пересилці.
 
 
 
І підшивав старий торчок
 
з шинелі зрізані нашивки,
 
і теплі хмари вздовж річок
 
пливли на кримські перешийки.
 
 
 
І озирнувшися нараз
 
посеред тиші і огрому,
 
я пригадав раптово вас
 
і говорив собі самому,
 
 
 
що в цьому остиганні доль
 
усе вирішує випадок,
 
що чорна квітка алкоголь
 
вам виростає між лопаток,
 
 
 
що кожного, хто стереже
 
в цій тиші потяги товарні,
 
по смерті пом’януть лише
 
колійники на сортувальній,
 
 
 
що в мить, коли я відійду
 
за бризками нічних припливів,
 
вони оглушать пустоту
 
сигналами локомотивів,
 
 
 
і що поштові багажі
 
лежатимуть в станційних залах,
 
криваві й гострі, як ножі,
 
як перець, як смола на шпалах.
 
 
2007
  
«Море дихає чорним теплом…»
 
 
 
Море дихає чорним теплом,
 
розгортається, мов полотно.
 
І три комерсанти сидять за столом,
 
і порівну ділять сухе вино.
 
 
 
Туману встояне молоко
 
затікає до піджаків.
 
І перший збиває своїм кулаком
 
хрустких метеликів і жуків.
 
 
 
Бо в серці в нього пекучі вогні
 
палають невідомо чому,
 
і темна хвороба останні дні
 
роз’їдає легені йому.
 
 
 
Він уже знає, які дива
 
є в цьому мороці і молоці,
 
що значать насправді зелені слова,
 
наколоті на його кулаці.
 
 
 
Все, що він бачив, — нічні міста,
 
портові крани і вантажі,
 
тривога, яка вночі вироста
 
і топчеться тобі по душі.
 
 
 
Все, що він чув — старі кораблі,
 
друзі, розстріляні впритул,
 
жінка, яка в готельній імлі
 
розповідає щось про Стамбул.
 
 
 
Тепер він у цьому тумані сидить,
 
і знає все, і йому все одно.
 
І другий завжди йому дасть кредит,
 
а третій запропонує вино.
 
 
 
І я хотів би в кінці життя
 
купитись на цей солодкий обман,
 
перш ніж відчалити без вороття,
 
перш ніж пірнути в чортів туман.
 
 
 
Сидіти й пити своє вино.
 
Дивитися смерті в просте лице
 
з друзями, котрі все знають давно,
 
знають, але не говорять про це.
 
 
2008
  
«В серпні тепло витікає з кварталів…»
 
 
 
В серпні тепло витікає з кварталів,
 
і мулом одсвічує дно ріки,
 
і в темряві безпритульні з вокзалів
 
зривають яблук терпкі зірки.
 
 
 
І в чорних нічліжках вони таємниче,
 
знаходячи в цьому умовний знак,
 
вивчають печальні дівочі обличчя
 
і курять справжній дорослий табак.
 
 
 
І в їхній чіпкій повільній розмові,
 
в їхніх жорстоких дитячих серцях
 
стільки злості й стільки любові,
 
ніби спокою у мерцях.
 
 
 
Можливо, колись твердий, ніби гравій,
 
час, що між ними зараз трива,
 
і з їхніх ламаних біографій
 
буде складати нові слова.
 
 
 
Можливо, невидимі і примарні
 
в тумані, який пливе догори,
 
солдатами щойно сформованих армій
 
вони ще ставатимуть під прапори,
 
 
 
і злість, із якою весь час виростали,
 
будуть мов зброю в руках нести,
 
рвучись на карпатські глухі перевали
 
й займаючи сірі балканські хребти.
 
 
 
І найхоробріші в їхніх загонах,
 
ті, що похмуро мовчать, ідучи,
 
ще будуть вішати на балконах
 
ворожок, шулерів і циркачів.
 
 
 
Ще буде рватися під катеринку
 
роз’ятрена дезертирська душа,
 
і можна буде купити на ринку
 
хліб і набої до калаша.
 
 
 
І в ночі витишені і серпневі
 
зростатимуть часу ламкі хребці,
 
і ластівки літатимуть в небі,
 
і риби плаватимуть у ріці.
 
 
2008
  
«Радість — це те, що дається з боєм.»
 
 
 
Радість — це те, що дається з боєм.
 
Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.
 
І я колись стану простим китобоєм,
 
і запишусь на норвезьку посудину.
 
 
 
І я колись знатиму корабельні секрети,
 
матиму жили, від праці здуті.
 
Для мене горітимуть червоні комети
 
в зеленого неба в’язкому мазуті.
 
 
 
Впливши колись у хвилі безкраї
 
в сірому светрі грубої в’язки,
 
я гнатиму втомлені китові зграї
 
від пляжів Японії до Аляски.
 
 
 
І чорні кити, рвучись на свободу,
 
не вірячи, що їх можна дістати,
 
падатимуть із небес у воду,
 
наче підбиті аеростати.
 
 
 
Колись це завершиться п’яним застіллям.
 
А поки я сплю на залізній шконці,
 
і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,
 
і граю в трамваях на губній гармоніці.
 
 
 
І життя моє котиться, ніби колесо,
 
не маючи жодного інтересу,
 
солодкими яблуками по укосу,
 
теплими хвилями на Одесу.