Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
«Це історія, що трапилася якось із китайцями…»
 
 
 
Це історія, що трапилася якось із китайцями,
 
із утікачами, що живуть на автостанціях,
 
в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,
 
на товарі у контейнері і на соснових нарах.
 
 
 
Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,
 
але всяке слово Мао береже і пам’ятає,
 
складно уживатися щодня з капіталізмом,
 
із народним, інородним, видатним алкоголізмом.
 
 
 
І найстарші із китайців порішили більш не паритись,
 
й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус»,
 
в салон напакувавши задля виїзду з країни
 
садовини, городини та іншої мівіни.
 
 
 
І ось вони вкладаються між торбами картатими,
 
і рухаються сторожко осінніми Карпатами,
 
за чорною пітьмою, за господньою сурмою,
 
за райською, угорською, смурною шаурмою.
 
 
 
Їдуть
 
 
 
триста китайців добу до Будапешта,
 
триста китайців добу до Будапешта,
 
триста китайців добу до Будапешта —
 
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
 
І в кожного китайця є душа його непрощена,
 
і сниться йому сонячна республіка Угорщина
 
з полями і тополями, фіатами і опелями,
 
соплями, рублями і солодкими коноплями,
 
 
 
з побудками і дудками, з фінансовими мутками,
 
з дешевими, кошерними, страшними проститутками,
 
з відкритими кордонами, циганськими баронами
 
і майже ще не вживаними польськими гандонами.
 
 
 
Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,
 
і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,
 
криво посміхаючися кожному китайцю,
 
які їм влаштували тут китайську окупацію,
 
 
 
фігачать по облому, переборюючи втому,
 
щоби цю китайську наволоч довезти до кордону,
 
щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції,
 
і накупити шмоток, алкоголю і по піці.
 
 
 
Везуть
 
 
 
триста китайців добу до Будапешта,
 
триста китайців добу до Будапешта,
 
триста китайців добу до Будапешта —
 
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
 
І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,
 
хто вислизне за браму бандитизму і корупції,
 
ще буде підробляти документи між арештами
 
і торгувати коксом на вокзалах Будапешта.
 
 
 
Й збираючись у клубах на свята і на паради,
 
на засідання китайської марксистської громади,
 
вони співатимуть: Мао!
 
Ми на місці, Мао!
 
 
 
Китайців ніколи не буває замало.
 
 
2008
  
«Той, хто говорить про смерть і час…»
 
 
 
Той, хто говорить про смерть і час,
 
говорить усе навпаки.
 
Я знав в обличчя кожного з вас,
 
лузери і пияки.
 
 
 
Я чув, який нікотиновий щем
 
ваші ламав голоси.
 
Хто пригадає сьогодні ще
 
ті божевільні часи.
 
 
 
Коли, наче нафта, горіли зірки
 
і прохідні двори,
 
і вітер, ніби арабські хустки,
 
розмотував прапори.
 
 
 
Коли ви йшли в золотій імлі,
 
в сутіні хідників —
 
юні обірвані королі
 
борделів і пивняків.
 
 
 
І ваше життя не мало кінця,
 
плутане, як роман,
 
і проституток гарячі серця
 
розігрівали туман.
 
 
 
Я знав, що нічого, окрім образ
 
не знайдеш у ваших речах.
 
Час — це лиш те, що кожен із вас
 
вмістив у своїх очах.
 
 
 
Смерть — це такий, як і ви, торчок,
 
у неї свої гріхи,
 
і заяче серце її щокрок
 
стискають нічні страхи.
 
 
 
Ти їй говориш: сестро, давай,
 
тримайся, сестро, мене.
 
Я пам’ятаю усе, нехай
 
це і не головне:
 
 
 
твій чорний біт, вранішній жар,
 
твій героїчний бодун.
 
Я тільки останній стійкий комунар
 
твоїх алкогольних комун,
 
 
 
я той, хто не раз виносив тебе
 
з пітьми комунальних квартир.
 
Спробуй продати комусь тепер
 
свій монопольний спирт.
 
 
 
Спробуй докупи тепер збери
 
наші веселі війська,
 
хай знову засвічується згори
 
неба оздоба близька.
 
 
 
Бий у свій полковий барабан,
 
розлякуй важких ворон,
 
нехай залітають в густий туман,
 
не маючи перепон.
 
 
 
Хай сонце обірветься, радість моя,
 
і упаде з висоти.
 
Спершу його триматиму я,
 
а потім триматимеш ти.
 
 
2007
  
«І найменша дівчинка в Чайна-тауні…»
 
 
 
І найменша дівчинка в Чайна-тауні,
 
і старі баптисти в холодних церквах Мангетена
 
навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини,
 
і яке смарагдове часникове листя
 
росте на наших футбольних полях.
 
 
 
Це ось океан, без початку і кінця,
 
заливає берег, на якому стоять китайські їдальні,
 
і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом,
 
навіки відділяючи мене від країни,
 
яку я любив.
 
 
 
Це ось чорні дерева в холодних снігах,
 
ніби африканки на білих простирадлах,
 
і на кожному дереві сидять птахи,
 
крикливі птахи еміграції,
 
співучі птахи вигнання.
 
 
 
А це ось я
 
кожної ночі
 
вві сні
 
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,
 
заповнюю трюми ромом і цикутою,
 
прогріваю старі машини,
 
так як топлять кахляні печі.
 
 
 
Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,
 
поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.
 
Ридай тоді за мною,
 
солодка морська капусто Америки,
 
так як умієш лише ти одна,
 
так як умієш лише ти одна.