Динамо Харків. Вибрані вірші

2008
  
«Час працює на мене — він мене убиває.»
 
 
 
Час працює на мене — він мене убиває.
 
Все, що у мене є, і все, чого не буває,
 
я встиг сховати собі до кишень.
 
Я зараз найкраща мішень.
 
 
 
І навколо ніч вогняною лавою,
 
і київська траса десь під Полтавою,
 
і в кожній фурі тінями темними
 
ховаються перелякані демони.
 
 
 
І зорі зависають в напрузі,
 
і морок ховається в кукурудзі,
 
і душі померлих смертю страшною
 
тяжко літають над окружною.
 
 
 
І темно в їхніх очницях порожніх,
 
і гріються в кабаках придорожніх
 
нічної тиші дзвінкі оркестри,
 
і проститутки — добрі, як сестри,
 
 
 
і вбивці з латаними серцями,
 
і діти з яскравими олівцями,
 
і кельнери з паленим алкоголем,
 
і відьми з гострим підшкірним болем,
 
 
 
і перевізники чорної нафти,
 
і просто беззахисні їбанати,
 
і жовті біженці звідкись з Китаю —
 
я всіх люблю і всіх пам’ятаю.
 
 
 
І навіть якщо я забуду про когось,
 
чиєсь ім’я чи знайомий голос,
 
мені ще стане часу і нервів,
 
щоби згадати усіх померлих.
 
 
 
Тому літайте, мої хороші,
 
доки тривають ці ночі найдовші,
 
доки тягнуться ці дороги,
 
літайте попри всі застороги.
 
 
 
Я вигрібатиму між берегами,
 
я розберуся, врешті, з боргами,
 
я вириватиму вам гортані.
 
Доброї ночі, мої кохані.
 
 
2008
  
Воєнкомат
 
 
 
Мама каже: сходи в воєнкомат,
 
поговори з начальником.
 
Може, візьмуть тебе в армію.
 
Армія зробить з тебе людину.
 
Скільки можна: баби, наркотики,
 
всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов!
 
Давай, малий — сходи в воєнкомат.
 
 
 
Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма,
 
який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо,
 
ми — позаблокова країна.
 
Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас
 
вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона
 
Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.
 
 
 
Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру,
 
і хто про тебе, урода, подбає?
 
Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,
 
ти, сука, весь клей винюхав,
 
обої нічим приклеїти. Давай, малий,
 
сходи в воєнкомат.
 
 
 
Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти?
 
Чому не поговориш з їхнім начальником?
 
Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому?
 
Як це чому?
 
Та тому, що я дебіл!
 
Ти розумієш — дебіл!
 
А дебілів у армію не беруть!
 
Навіть в нашу, українську!
 
 
 
Що б я робив, якби раптом став сапером?
 
Я б викопував протипіхотні міни,
 
ховав би їх під ліжко,
 
і слухав уночі,
 
як вибухівка
 
пускає своє коріння,
 
ніби
 
цибуля.
 
 
2008
  
Свято, яке завжди з тобою
 
 
 
Ми про нього уже встигли забути,
 
і тут раптом він помер.
 
Родичі вирішили сповістити колег.
 
Сповістили нас.
 
А ми, ну що ми, як ми зазвичай
 
поводимось на поминках?
 
 
 
Хтось із нас здивувався, що він помер.
 
Хтось здивувався, що він помер лише зараз.
 
В дитинстві ми читали його книжки,
 
можливо тому і виросли такими злими.
 
 
 
На поминках всі говорили про літературу
 
і читали свої вірші.
 
Хтось побіг за шампанським для жінок.
 
Хтось намагався підкотитись до вдови
 
і питався, чи є в неї хлопець.
 
Хтось побив молодого поета,
 
який писав патріотичні сонети.
 
 
 
Той лежав на підлозі,
 
облитий шампанським і сльозами вдови,
 
а над ним люто нависали колеги по цеху
 
і вимагали, аби він піднявся і продовжував
 
бійку, оскільки лежачих вони
 
не б’ють.
 
 
 
І поруч із ним лежали потоптані
 
аркуші з сонетами
 
і загублена найстарішим із поетів
 
вставна щелепа, яку він загубив,
 
вимагаючи, аби молодий піднявся
 
і продовжував бійку.
 
 
 
І перш ніж вдова устигла викликати
 
наряд, вони били посуд і друкарську
 
машинку покійного,
 
читаючи вірші
 
і говорячи про літературу.
 
 
 
Поезія — цей останній плацдарм для нескорених,
 
гідна відсіч суспільній зневірі.
 
Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.
 
І коли крейсер безнадійно іде на дно,
 
поети підставляють обличчя вітру і співають
 
гімн братерству і вірності
 
високими чистими голосами.
 
Лише хтось один, весь час, від першої ноти,
 
постійно шамкотить своєю
 
вставною щелепою.
 
 
2008
  
Хороші молоді поети
 
 
 
Життя завжди робить чіткий розподіл.
 
Залежно від того, на якому боці
 
ти опинишся, і складається твоя
 
кар’єра. '
 
 
 
Пам’ятаю, коли ми всі були
 
молодими поетами, серед нас
 
була компанія, вони були на гарному
 
рахунку в старших, їх вважали
 
хорошими молодими поетами,
 
про них говорили — хороші
 
молоді поети, це хороші
 
молоді поети.
 
 
 
Вони дивились на нас і сміялись:
 
— Що — знову йдете пити? Ну, ну.
 
Самі вони, ясна річ, ніколи не пили.
 
Вони збирались і читали вірші,
 
п’ючи при цьому кефір. Вони говорили
 
про нас: раз уже ці блазні вважають,
 
що справжній поет має упиватись до
 
смерті,
 
то ми будемо упиватись кефіром!
 
В їхніх віршах росла трава і
 
світило червоне сонце, і їхні юні
 
жінки притискались до них і шепотіли:
 
ми збережемо нашу молодість,
 
нашу поезію,
 
ми завжди будемо разом,
 
з нашою молодістю,
 
нашою поезією.
 
 
 
Ось така тоді була література.
 
Життя робило розподіл,
 
поети поспішали перебігти
 
на сонячний бік.
 
 
 
В той час, як ми з друзями били одне
 
одного по черепу з носака,
 
вони розливали свій кефір.
 
В той час, як ми хотіли
 
продати нирку одного з наших,
 
вони входили в ніч,
 
ніби в глибоке море.
 
Коли я говорив: мені 19,
 
я сам знаю, що треба робити,
 
один із них тримав за руку свою дівчину
 
і говорив про поезію.
 
Коли я заливався болгарським бренді,
 
він сміявся: поезія, — говорив, —
 
приходить сама собою,
 
не напружуйся
 
так.
 
 
 
Коли я заливався гівняним болгарським
 
бренді,
 
він лише сміявся
 
і подавав руку допомоги.
 
 
 
Ну і що далі?
 
Вранці я ригав, випльовуючи в
 
світову порожнечу рештки бренді.
 
А він отримав розлад шлунку
 
після усього свого кефіру
 
і наклав повні штани.
 
Прямо на очах
 
своєї дівчини,
 
прямо в присутності
 
інших
 
хороших молодих поетів.
 
 
 
Я завжди говорив: вся справа
 
в грамотно вибраному
 
творчому кредо.