Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
Марадона
 
2007
   
Прощання слов'янки
 
 
 
Скільки доводилось бачити даунів,
 
але таких навіть я не бачив —
 
один у футболці Звоніміра Бобана,
 
інший — у футболці Бобана Марковіча,
 
така собі збірна Югославії з клоунади.
 
 
 
Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу
 
дістають карти і починають грати на гроші.
 
А грошей ні в того ні в іншого немає.
 
Але чорта з два, — думає Звонімір Бобан, — зараз
 
я роздягну цього клоуна, — думає він
 
про Бобана Марковіча, — зараз
 
я виб’ю
 
з нього
 
все гівно.
 
 
 
І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,
 
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня,
 
бо вже у Відні все буде до наших послуг,
 
і шенген упаде нам до рук, мов перестигла груша.
 
Проститутки, братіку, витиратимуть
 
нам кросівки
 
своїми косами,
 
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
 
як два Ісуси,
 
ти і я, братіку,
 
ти і я.
 
 
 
Ага, — відповідає Звоніміру Бобану Бобан
 
Марковіч, — аякже, як два Ісуси,
 
виб’ємо з цього міста все гівно,
 
перехопимо в цих йобаних
 
українців ринок крадених мобільних телефонів.
 
Ти лише уяви, братішка, скільки у
 
світі загадок і таємниць, скільки борделів
 
і крадених телефонів:
 
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
 
на віслюках.
 
 
 
А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
 
життя розтягується, мов баян, я буду
 
тягнути його в один бік,
 
а ти — в інший.
 
 
 
І ось вони їдуть, закинувши
 
нагору чорну валізу,
 
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
 
велика слов’янська ідея,
 
і ця їхня велика слов’янська ідея —
 
акробатка з женевського цирку,
 
дівчинка, яку вони склали вдвоє
 
і запакували до валізи,
 
час від часу
 
витягуючи її назовні
 
й ділячись із нею хлібом і ракією.
 
Головне — довезти слов’янську ідею до Відня,
 
в’їхати в місто
 
на чолі автоколони прочан.
 
У світі стільки незайманих душ,
 
стільки нескорених протестантів
 
і некрадених мобільних телефонів,
 
що лише встигай розтягувати
 
це життя.
 
 
 
Ну що, далі вони починають співати,
 
зрозуміло — балканські пісні,
 
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами
 
не перекажеш, але приблизно таке:
 
 
 
Коли сонце стає над Балканами
 
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
 
вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись,
 
ніби на дні лежать золоті червінці,
 
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
 
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
 
аби дістати золоті червінці для дівчат
 
з портових кварталів;
 
так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями,
 
і хвилі Дунаю волочать їх піщаним
 
дном у напрямку моря,
 
і від їхніх темних-темних мундирів
 
море називається Чорним.
 
 
2007
  
Big gangsta party
 
 
 
Харків, 94-й рік. Напружена
 
криміногенна ситуація. В місті діє
 
злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,
 
на державному радіо їх називають
 
«групою зухвалих молодиків»;
 
і ось ця група зухвалих молодиків
 
довго пасе оптову обмінку в центрі,
 
пасе-пасе і врешті випасає,
 
що в обмінці
 
зараз лежить кілька мішків бабла —
 
брезентові мішки з баблом,
 
котрі до завтра ніхто не буде вивозити.
 
Тоді вони святково одягаються
 
і їдуть бомбити
 
обмінку.
 
 
 
А обмінка знаходиться в самому
 
центрі; вони ще пропускають напханий
 
народом трамвай і аж тоді йдуть
 
бомбити
 
свою
 
обмінку.
 
 
 
А там їм ніхто, виявляється, не радий,
 
тим більше — коли вони починають забирати
 
мішки з баблом.
 
І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,
 
і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи,
 
ні соціальних перспектив,
 
і тут раптом із обмінки вибігають
 
молодики в святкових спортивних костюмах і біжать
 
до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко
 
позаду всіх претендентів на оптове бабло.
 
 
 
Але що можна робити у Харкові, в 94-му році,
 
з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку.
 
Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони
 
вирулюють під колесами трамваю
 
і мчать в нікуди.
 
 
 
Але за пару кварталів звідси
 
є затишний кабак із кокаїном,
 
котрий називається «Елітний клуб „Карамболь“».
 
І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись
 
баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.
 
 
 
І що? І їм приносять їхнє відро кокаїну,
 
і доки вони схиляються над ним,
 
мов піхотинці над піхотною міною,
 
убоп по своїх каналах пробиває їхню беху
 
і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».
 
 
 
І ось ти йдеш собі,
 
дивлячись,
 
як над трамвайними дротами
 
підіймаються інкасаторські душі,
 
і все, що тобі хочеться, —
 
це просто нормально потрахатись,
 
хоч раз, хоч раз у житті,
 
навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями,
 
чорт із нею — з роботою,
 
хоча б раз, хоча б аби з ким!
 
І тут тобі раптом до ніг
 
починають викидати тіла молодих біатлоністів,
 
і в кожного з них на грудях лейбл адідасу,
 
мов прострелене серце,
 
так ніби ця команда біатлоністів
 
потрапила під перехресний вогонь свого дублю.
 
 
 
Невидимі й незбагненні
 
наші з тобою голоси підіймаються в космос.
 
Скільки тьмяних, солодких натяків
 
залишили нам у спадок духи любові.
 
Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.
 
Спи спокійно, товаришу по боротьбі,
 
я доношу твій найк,
 
я поверну борги,
 
я буду користуватись твоєю трубою,
 
відповідаючи на дзвінки,
 
і коли задзвонять твої батьки,
 
я скажу, що ти ненадовго відійшов,
 
але незабаром повернешся,
 
і тоді вони заплатять за все.