Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
Україна для українців
 
 
 
Раніше в готелі здавались погодинні
 
кімнати, на рецепції висить табличка:
 
"Погодинні кімнати більше не здаються",
 
але все одно відчувається —
 
бордель борделем.
 
Під вікнами зранку тусять араби,
 
і туди-сюди
 
ходить проститутка,
 
яку окликають велосипедисти, —
 
пройде ще раз
 
туди-сюди,
 
я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,
 
хто зіштовхнув нас лицем до лиця?
 
 
 
І ось вона ходить
 
туди-сюди
 
під колишнім борделем, мов сирота, котра
 
пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,
 
але боїться помилитись, тому ходить
 
туди-сюди
 
і займається
 
проституцією.
 
 
 
До чого я веду? Пам’ять тіла,
 
лише вона примушує нас
 
тягатись усіма цими арабськими помийками.
 
Історія така:
 
коли мені було п’ятнадцять,
 
в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.
 
Вони тоді саме активно почали з’являтись —
 
серійні вбивці й кооператори,
 
гробівники соціалізму,
 
їх тоді всі ненавиділи,
 
в сенсі — кооператорів.
 
 
 
Наш серійний убивця їздив велосипедом,
 
виникав із березневого туману і протинав
 
своїх жертв
 
трофейним
 
німецьким
 
багнетом.
 
 
 
Насамперед він протинав жінок —
 
беззахисних, безборонних жінок,
 
котрі гуляли в темних лісах,
 
брели глухими, заметеними стежками,
 
блукали на опівнічних кладовищах,
 
сиділи біля барної стійки —
 
п’яні й розмальовані,
 
зовсім самотні,
 
без спідньої білизни —
 
чомусь саме цих безборонних жінок
 
він протинав у першу чергу,
 
а вже потім сідав на свій велосипед
 
і їхав якраз на першу зміну
 
до молокозаводу.
 
 
 
І за те, що всі його боялись,
 
і лаштували на нього
 
мисливські рушниці й
 
машину пропаганди,
 
я завжди ставав на його бік,
 
я думав так: пам’ять тіла це кльово,
 
але ось ви шаройобитесь собі по магазинах
 
і кінотеатрах,
 
 
 
а він щовечора виходить
 
                    за заводську прохідну,
 
і сідає на свою "Україну" і мчить додому,
 
і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,
 
на таких самих "Українах",
 
і мчать за ним у березневому тумані,
 
намагаючись вихопити в нього з рук
 
трофейний багнет,
 
і ніхто з вас,
 
           слабаки,
 
                    не бачить цієї
 
диявольської гонитви, крізь тишу і морок,
 
цих чортових перегонів, ніхто з вас
 
не побачить і не почує,
 
як вони летять на своїх велосипедах
 
до похмурої брами ночі.
 
А той, хто стоїть під брамою,
 
і чекає, чим закінчиться
 
їхня гонитва,
 
не виходить із сутінків,
 
стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:
 
 
 
ось вони мчать просто сюди,
 
безумні велосипедисти,
 
вершники апокаліпсису.
 
Не так важливо, хто з них прийде першим,
 
не так важливо, зрештою,
 
хто з них прийде останнім,
 
не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.
 
Головне — це страх, який
 
закладається під язиком
 
і не дає говорити правду.
 
Так, страх, — задоволено
 
повторює він
 
і йде додому,
 
перевіряти мої
 
домашні
 
завдання.
 
 
2007
  
Лукойл
 
 
 
Коли приходить Великдень і небо стає
 
прихильнішим до нас,
 
і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже,
 
тоді в землі починають перевертатись покійники,
 
розбиваючи ліктями холодну глину.
 
Мені доводилось ховати друзів,
 
я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,
 
мов собака кістку,
 
чекаючи, коли небо
 
                       стане до тебе прихильнішим.
 
 
 
І є такі соціальні групи,
 
для яких подібні ритуали особливо важливі,
 
я маю на увазі насамперед середній бізнес.
 
Всім доводилось бачити
 
який смуток охоплює цих регіональних
 
представників російських нафтових компаній,
 
коли вони з'їжджаються на безмежні
 
цвинтарні поля, аби закопати
 
ще одного брата з відстреленими легенями;
 
 
 
всім доводилось чути тверде биття сердець,
 
коли вони стоять біля домовини
 
і витирають скупі сльози й соплі об своє
 
дольче й ґабана
 
і хуячать геннесі
 
                   з одноразового
 
                                      посуду.
 
 
 
Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.
 
На безмежних полях офшору
 
ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні
 
плеса забуття, зі шротом у печінці.
 
 
 
То як, — радяться, — ми
 
спорядимо нашого брата
 
в його довгий шлях
 
до осяйної Валгали Лукойлу?
 
Хто буде супроводжувати його
 
в темних печерах чистилища?
 
 
 
Тьолки, — говорять усі, — тьолки,
 
йому потрібні будуть тьолки,
 
хороші тьолки,
 
дорогі й без шкідливих звичок,
 
вони будуть гріти його взимку,
 
вони студитимуть йому кров навесні,
 
ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
 
і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
 
так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.
 
 
 
Ох, ця смерть — територія, де не ходять
 
                   наші кредитки.
 
Смерть — територія нафти,
 
                   хай вона омиє його гріхи.
 
Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,
 
хутра і тонко помелений перець.
 
В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,
 
в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму.
 
Але головне — тьолки,
 
дві тьолки, головне — дві платинові тьолки.
 
Так, це головне, — погоджуються всі.
 
Головне, — погоджуються тьолки.
 
Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї
 
домовини.
 
 
 
На Великдень ми всі такі сентиментальні.
 
Стоїмо, чекаємо, коли мертві
 
встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.
 
Ніколи так не цікавишся смертю,
 
як ховаючи друзів.
 
 
 
Коли вони третій день чатують
 
під дверима моргу, він зранку третього дня
 
долає, зрештою, смертю смерть і виходить
 
до них із крематорію, бачить,
 
що всі вони знесилено сплять
 
після триденного забуху,
 
лежать просто серед трави
 
в обриганих
 
дольче й ґабана.
 
 
 
І тоді він тихо,
 
          щоби не розбудити,
 
забирає в одного з них
 
підзарядку для нокіа,
 
і повертається
 
в пекло
 
до своїх
 
блондинок.