Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
Гриби Донбасу
 
 
 
Донбас навесні тоне в тумані,
 
і сонце ховається за сопками.
 
Тому треба знати місця,
 
треба знати, з ким домовлятися.
 
 
 
Це був робітник колишнього насосного цеху,
 
мужик, потріпаний алкоголізмом.
 
— Ми, — сказав при знайомстві, —
 
робітники насосного цеху,
 
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
 
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
 
опустив руки. Лише не працівники
 
насосного цеху, лише не ми.
 
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
 
захопили три корпуси колишнього комбінату
 
і почали вирощувати там гриби.
 
 
 
— Як гриби? — не повірив я.
 
— Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном,
 
але у нас, на Донбасі, кактуси не ростуть.
 
 
 
Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
 
Головне, щоб тебе перло, точно, друг —
 
головне, щоб перло.
 
Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
 
що ми все-таки еліта пролетаріату.
 
Ну, і значить що — ми захопили три корпуси
 
і висіяли наші гриби.
 
Ну, і там — радість праці, почуття ліктя,
 
сам знаєш — це п’янке відчуття трудових звершень.
 
А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів!
 
 
 
Проблеми почались уже за пару місяців.
 
У нас тут серйозний район,
 
сам бачив — нещодавно спалили заправку,
 
причому міліція там усіх і накрила,
 
вони навіть заправитись
 
не встигли, так хотіли її спалити.
 
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати,
 
вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш?
 
Я думаю, на нашому місці будь-хто
 
прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі,
 
кожен у міру свого соціального статусу.
 
 
 
Але ми зібрались і подумали — добре, гриби —
 
це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
 
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
 
Просто ми подумали — ось зараз
 
зійдуть врожаї, виростуть наші гриби,
 
виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,
 
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
 
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
 
ти не можеш просто так відмовитись.
 
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
 
а я відповідаю за свій.
 
Одним словом, забились просто
 
на грибних плантаціях. Там ми
 
їх і повалили. I коли вони
 
падали на теплі серця грибів,
 
ми думали:
 
 
 
Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
 
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
 
в такт із твоїм серцебиттям.
 
Ми залишились на цій землі,
 
щоби нашим дітям недалеко
 
було ходити на наші могили.
 
Це наш острів свободи,
 
розширена свідомість
 
сільського господарства.
 
Пеніцилін і Калашников —
 
два символи боротьби,
 
Кастро Донбасу веде партизанів
 
крізь туманні грибні плантації
 
до Азовського моря.
 
 
 
— Знаєш, — сказав він мені, —
 
вночі, коли всі засинають
 
і темні ґрунти всмоктують у себе туман,
 
я навіть уві сні відчуваю,
 
як земля рухається навколо сонця,
 
я слухаю, слухаю, як вони ростуть —
 
 
 
гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
 
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
 
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
 
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
 
від туги усім зневіреним і пропащим,
 
тому що, чувак, доки ми разом,
 
доти є кому переривати цю землю,
 
знаходячи в її теплих нутрощах
 
чорний колір смерті,
 
чорний колір життя.
 
 
2007
  
Mercedes-Benz
 
 
 
Глибока ніч стояла над нами,
 
і зорі світили нам із піднебесся.
 
І ось саме цієї глибокої ночі
 
ми вибирались із бундесу.
 
 
 
І коли така ніч і нікого навколо,
 
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
 
на крайняк — німецькою,
 
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.
 
 
 
Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
 
Як же так, думав, все життя — як оце
 
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
 
демократія, думав я, їбав я таку демократію.
 
 
 
Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
 
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
 
нормальний курс, гарантія на півроку
 
з правом продовження.
 
 
 
І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
 
готель, в якому вона працювала,
 
і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
 
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
 
і вона сміялась, відводячи очі: придурок,
 
                                          ну це ж не серце,
 
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце,
 
серце у мене тверде і холодне,
 
таке, як хокейні шайби.
 
 
 
І ось ми разом вибирались із бундесу,
 
з її документами і моїми боргами,
 
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
 
купуючи на заправках лише найнеобхідніше —
 
консерви і презервативи.
 
 
 
Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
 
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
 
підіймаючись у піднебесся.
 
І тоді на трасі з’явився мотель.
 
Вона його помітила першою.
 
Першою вона до нього і увійшла.
 
 
 
Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
 
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
 
вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути?
 
Які новини можуть бути у католиків?
 
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
 
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
 
свої пилки і ножиці,
 
дай йому відпочити.
 
 
 
За дві години, прокинувшись,
 
витягнув її з душу і переніс
 
до машини. Ну, думаю, справді —
 
не ховати ж її до багажника, тупо якось:
 
кохану жінку совати в багажник,
 
хай уже сидить поруч зі мною,
 
доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.
 
 
 
І вже на самому кордоні, не знаю,
 
що зі мною трапилось,
 
ранок був холодний і свіжий, і я
 
на якусь мить відійшов собі відлити.
 
 
 
І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
 
троє берлінських знайомих,
 
котрі йшли по сліду, винюхували нас
 
серед темних доріг, тепер стояли біля машини
 
і говорили — тихо, говорили один до одного:
 
тьолка спить, він десь поруч, тихо,
 
не розбудіть тьолку,
 
не розбудіть тьолку.
 
 
 
— Що такий смурний, братішка, —
 
запитав український таксист,
 
вже на виїзді з Мостиська, —
 
що за діла? А що я міг йому сказати?
 
Я ніби пілот Люфтваффе,
 
так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.
 
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу
 
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
 
білоруських партизанів?
 
Ну що, далі водій почав співати,
 
ясна річ — бандитські пісні,
 
такі поморочені, що їх жодними словами
 
не перекажеш,
 
але приблизно таке:
 
 
 
не плач, моє серце, не плач,
 
не муч свою душу картонну,
 
ми ще зустрінемось
 
з того боку кордону.
 
 
 
з того боку життя,
 
з того боку державної митниці,
 
ми ще побачимось
 
де-небудь в районі Вінниці.
 
 
 
я люблю цю країну
 
навіть без кокаїну,
 
небо це березневе,
 
без тебе, серце, без тебе.
 
 
 
кину все, що виніс,
 
перепродам свій бізнес,
 
вийду на берег Дунаю,
 
там і сконаю.