Динамо Харків. Вибрані вірші

2007
  
«Я помру від застуди. Наш лазарет…»
 
 
 
Я помру від застуди. Наш лазарет
 
перебазують кудись на південь.
 
І фронт котитиметься вперед,
 
і саме почнеться квітень.
 
 
 
І розсипатиметься пустота
 
між свіжого шрифту воєнних звісток,
 
мов цукор, спакований на свята
 
руками київських гімназисток.
 
 
 
У флягах чорнітиме домашнє вино,
 
і тільки сестра із темного мороку
 
подивиться холодно за вікно,
 
знайшовши під подушкою рештки морфію.
 
 
 
І повернувшися їй услід,
 
я скажу: «Знаєш, сестричко,
 
все одно нікому, крім нас, не болить
 
від наших з тобою шкідливих звичок.
 
 
 
Бо все, сестричко, що є між нас,
 
і чого між нами, сестричко, немає,
 
не має імен і не має назв,
 
взагалі нічого немає.
 
 
 
Просто, збиваючись у цьому диму,
 
серце, з яким я живу роками,
 
не зупинилось лише тому,
 
що по ньому били весь час кулаками».
 
 
 
Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
 
душі, зіпсовані марафетом,
 
до палати зайде червоний хрест
 
на чолі з моїм президентом.
 
 
 
І лікар, сховавши папери в стіл,
 
про щось говоритиме не до речі,
 
і густо лежатиме окопний пил
 
на сірому президентському френчі.
 
 
 
Коли ж виходячи, ніби зі сну,
 
й дивлячись в небо — тепле й зелене,
 
перш ніж знову піти на свою війну
 
він повернеться раптом до мене.
 
 
 
І забувши нараз, що іти пора —
 
«Невже той самий?» — спитає в конвою.
 
І лікар розгубиться, а сестра
 
ствердно кивне головою.
 
 
2007
  
Жити з літератури
 
 
 
Коли-небудь я посміюся з усього цього —
 
о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,
 
життя змінюється, ми
 
змінюємось разом із ним,
 
залізні пластини в ключицях спаюють
 
намертво кості, ось так
 
живуть справжні поети,
 
обростаючи побутом, ніби жиром,
 
ось так поети
 
лягають під блядську поезію,
 
продаються їй, ось так
 
із нормальних чоловіків
 
роблять поетів.
 
 
 
Коли-небудь вона все зрозуміє,
 
звісно, зрозуміє, що тут
 
розуміти насправді —
 
рвані мною сорочки,
 
битий нею посуд,
 
ось так живуть справжні поети —
 
жодного натяку на добропорядність,
 
добропорядність
 
вигадали
 
ліберали,
 
хай спочатку спробують жити
 
як справжні поети, ну, як воно —
 
шкода себе? правда ж
 
шкода себе? ось саме так
 
вони і живуть — справжні поети,
 
ага — саме так, справжнє життя,
 
справжні поети.
 
 
 
Справжні слухачі,
 
ті, хто слухає,
 
ті, хто розуміє, так — саме вони,
 
завжди підтримають і зрозуміють,
 
коли ти говориш їм — господь,
 
цей пастух слабких, він
 
пам’ятає про вас, він
 
пастух, йому
 
що зима, що літо —
 
один хуй —
 
вони реагують лише на хуй.
 
 
 
Коли я говорю їй — я
 
хочу з тобою померти,
 
вона не слухає до кінця,
 
вона зовсім нічого
 
не знає про смерть, так
 
само, як я нічого не знаю
 
про життя.
 
 
 
Коли-небудь все стане
 
на свої місця.
 
Біль — поняття, що
 
залежить від часу,
 
а час працює на нас.
 
Випалені зсередини кімнати борделів,
 
менструальна кров на революційних
 
знаменах,
 
відсутність сумнівів,
 
відсутність спогадів,
 
відсутність можливості щось змінити —
 
ось так живуть справжні поети,
 
ось так помирає справжня наволоч.
 
 
2006
  
Револьвери і троянди
 
 
 
Ранньої осені на початку дев’яностих
 
можна було померти
 
лише від вимовляння цих слів —
 
рання осінь, ранні дев’яності,
 
кримінальна хроніка, в якій
 
караван фур їде з бундесу, через Польщу, на схід.
 
В головній машині сидить начальник охорони —
 
молодий поляк із армійським карабіном,
 
в чорній шкірянці,
 
в російському камуфляжі,
 
переганяє свої десять машин
 
через сонні мазурські озера.
 
 
 
І невідомо, що вони там везуть,
 
за рахунок чого прориваються через час,
 
який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни,
 
невідомо, чому він не спить, адже всі жінки
 
з берлінських порножурналів
 
співають йому, співають:
 
 
 
спи, спи, командир, доки ти спиш,
 
доти триває твій спокій,
 
коли ти займаєшся сексом,
 
шрами твої починають світитись у темряві,
 
коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами,
 
спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються,
 
всі переходять на інший берег свободи, смерть
 
надає одну перевагу — вона позбавляє тебе
 
відповідальності за товар,
 
спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка,
 
шепочучи з острахом — ну що ж ти, спи, давай, спи, спи.
 
 
 
Дивись, яка в нього темна кров, —
 
сказав один слідчий іншому, —
 
це від утоми. Так ніби він не спав останні
 
десять років. — Ага, — погодився той, —
 
або спав погано. Схоже, їх розстрілювали впритул, —
 
знову сказав перший, — спочатку
 
закидали гранатами передню машину,
 
потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш,
 
тут їх і чекали, я б теж так зробив, — сказав перший, —
 
на їхньому місці.
 
Я колись так і зроблю.
 
 
 
І ось тепер для нього вже все припиниться —
 
кров’ю на карабіні, купленому в Еміратах,
 
грубими нитками якогось хірургічного крою.
 
І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах,
 
і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою.
 
 
 
І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава
 
за сином, якого так рано завалили ці комуністи.
 
І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору
 
м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів.
 
 
 
І навесні, щороку, повертаючись із Палестини,
 
вони оминатимуть ці чорні місця,
 
що пахнуть паленими колесами,
 
оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини,
 
оминатимуть усі озера з холодними плесами.
 
 
 
Оминатимуть ці повітряні коридори,
 
де настільки щільне минуле,
 
що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику,
 
і знаючи ту географію, яку вони перетнули,
 
ту економіку і ту політику,
 
 
 
я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана,
 
наше життя настільки довге, що ми
 
встигнемо знову зустрітись із тими,
 
хто так рано від нас пішов,
 
спи, варто було всім чоловікам цього континенту
 
відрубувати один одному голови,
 
аби ти зрештою могла
 
пережити такий теплий грудень;
 
всі помирають, всі народжуються,
 
триматись тебе, це ніби дотримуватись правопису,
 
кінчати в тебе, це ніби кінчати жити,
 
така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля,
 
до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.