Динамо Харків. Вибрані вірші

2006
  
Марадона
 
 
 
Той, хто продавав кокаїн Марадоні,
 
і той, хто підносив губку із оцтом,
 
і хто пробивав дубас на мікрорайоні,
 
знають, що життя це штука із сильним осадом.
 
 
 
Життя це те, чим ти почнеш розраховуватися
 
в кінці життя,
 
          це погані передчуття, які починають збуватися,
 
це те, в межах чого ти вимушений переховуватися,
 
і заради чого ти погоджуєшся продаватися.
 
 
 
Те, що закладається в тебе замість агресії,
 
те, що ти маєш сплатити до останнього цента,
 
життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії,
 
бог — це менеджер із аптеки,
 
                            який не продасть тобі без рецепта.
 
 
 
Життя це як курс бакса, який ніколи не стабілізується,
 
це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся.
 
І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується,
 
то я думаю, що ти глибоко помиляєшся.
 
 
 
Тому що кожному, хто вкладався і вписувався,
 
щедро воздається зрештою за кожен із траблів,
 
за кожен із листопадів, що на нього осипався,
 
за тишу і темряву, до яких він потрапив.
 
І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися
 
одних законів під прогнутим небом відчаю,
 
я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися,
 
згадуючи про мене
 
                         і про мої свідчення.
 
 
 
Хто знає, яким буде продовження,
 
часто життя і обмежується свідоцтвом про народження.
 
 
 
Більшість речей навіть не намагаєшся повторити.
 
Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити.
 
 
 
Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави.
 
Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити.
 
 
 
Як говорив Ісус, розкинувши руки, —
 
Я повернуся ще, суки.
 
 
2007
  
У.Р.С.Р.
 
2004
   
Контрабанда
 
 
 
В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,
 
в протертому кріслі вже з самого ранку,
 
слідкуючи за хмарами над головою,
 
за «бубамарою» в краденій циганській мобілці,
 
кутається в пуховик молодий бог європейської
 
контрабанди.
 
 
 
Мої співвітчизники,
 
ось і прийшла зима до нашої країни,
 
світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,
 
церкви й вокзали нагріваються зсередини
 
довгими розмовами —
 
в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.
 
 
 
Рвати зубами дублену шкіру кожухів
 
і офіцерських бушлатів;
 
наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,
 
не винесе течія і не вивітрить північний вітер,
 
доки ми знатимемо по іменах
 
всіх святих на нашому кордоні.
 
 
 
Сніг на перевалі,
 
суки на митниці —
 
заберуть зброю,
 
заберуть наркотики,
 
стоятимеш примарою серед туману і золота,
 
куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?
 
 
 
З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?
 
Як мені перебратися на той бік, як мені винести
 
мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;
 
витягни, боже, з цього лайна,
 
якщо ти мене бачиш в тумані.
 
 
 
Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,
 
давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.
 
Доки ти мучишся, вже і зима минає,
 
тільки наше тепло — більше нічого немає,
 
тільки ріка поміж мною й тобою —
 
наповнена рибою і водою.
 
 
2004
  
«…щоби не розбудити її…»
 
 
 
…щоби не розбудити її,
 
переступаючи обережно залишені нею речі,
 
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
 
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
 
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
 
з осадом мороку на самому дні;
 
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
 
де вже починається самотність рослин і дерев,
 
зігрітих власним зростанням,
 
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
 
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
 
натруджене доростання в’язких глибоких земель
 
до власних поверхонь;
 
переступаючи через траву,
 
відчуваючи, як напинається
 
ця виважена хода,
 
якою повз тебе зазвичай проходять планети,
 
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
 
вся темрява світу, порядок усіх речей,
 
розмірене і невловиме перетікання предметів
 
в собі самих, тривання твоєї миті,
 
якої не вистачить, аби вмістити у ній
 
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.
 
 
 
Щоб починати щоразу з іншого місця,
 
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
 
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті —
 
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
 
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
 
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
 
вимиваючи сни із сердець,
 
щоби на ранок вона вже не знала,
 
що снилось вночі.
 
 
 
Переливаючи світло із атома в атом,
 
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
 
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
 
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
 
ластівок і комах, комини і антени —
 
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
 
де обривається наше повітря
 
і починається інший бік порожнечі,
 
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
 
де лише пересипається тиша і формується дощ.
 
І перш ніж ступити за межу,
 
перш ніж запасти по той бік повітря,
 
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
 
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
 
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
 
сколихнувши повітря, зрушивши простір
 
і збудивши її зі сну.
 
Це їх і стримує…