Динамо Харків. Вибрані вірші

2004
  
Паприка
 
 
 
За зеленим спалахом городини,
 
за двома підлітками, які тримаються за руки,
 
йти посеред вечірнього супермаркету —
 
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
 
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
 
За десять хвилин десята, вони довго перед
 
тим сварились, вона хотіла від нього піти,
 
він умовив її залишитись;
 
повні кишені зелених речей,
 
золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,
 
солодка любов, зачарована паприка.
 
 
 
винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу,
 
кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті
 
гвинтами старих пароплавів у південних штатах,
 
нафаршовані сережками і британськими панківськими
 
шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах,
 
чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять:
 
 
 
винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу
 
стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого
 
холодного океану, ніби показують,
 
вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах
 
над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите
 
повітря, доки під нігтями запікається кофеїн,
 
винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені
 
спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети,
 
до найближчої схованки, до найближчого стадіону,
 
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.
 
 
 
Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу
 
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
 
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
 
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.
 
 
 
Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж?
 
Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш
 
сказати їм наперед — ще два-три роки золотого
 
підліткового завмирання в серпневій траві,
 
розтрачування монет на різну
 
отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,
 
де знаходилась ніжність.
 
 
 
Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу
 
ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю,
 
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини,
 
я не зможу ніколи нікому нічого віддати;
 
буду і далі за ними іти,
 
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
 
з жовтою травою під ногами,
 
з мертвою рибою на руках,
 
відігріваючи її серце своїм диханням,
 
відігріваючи своє дихання
 
її серцем.
 
 
2004
  
Словники на службі церкві
 
 
 
Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
 
виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
 
знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,
 
можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре,
 
а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде
 
з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його
 
комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме
 
слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?
 
 
 
Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,
 
знищать, як — знищать? ось так — візьмуть
 
і знищать, і що потім? потім? потім нічого:
 
я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,
 
там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я?
 
а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.
 
 
 
Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу
 
яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво,
 
сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?
 
про що? не знаю про що,
 
про що-небудь, яка різниця — про що?
 
 
 
Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що,
 
я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі
 
як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?
 
ще якби твій номер залишили, я б телефонував,
 
а так — що лишається?
 
 
 
Я знаю, чому у нас все так сталось —
 
надто сильна залежність від словників,
 
від лексем і усіх цих дифтонгів,
 
що розвалюються на язиці,
 
нічим не виправдана довіра до них,
 
моя мова, я знаю, мій словник,
 
друкований на світлому гіркому папері,
 
читаний мною в барах і вагонах,
 
куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,
 
ще в 90-х, коли я тебе не знав,
 
я помру патріотом, навіть якщо
 
ти назавжди покинеш цю країну,
 
я спробую телефонувати на твій номер,
 
навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,
 
я гортатиму свій йобаний словник, навіть
 
якщо в ньому не залишиться жодного
 
невикористаного слова.
 
 
 
ніщо її не зупинить
 
ніхто її не переконає
 
близько 100 тисяч слів і словосполучень
 
і навіть не можна з нею поговорити
 
 
2004
  
Збирачі конопель
 
 
 
Тоді, коли вони кінцево розійшлись,
 
від неї почали приходити дивні листівки;
 
дивись, писала вона, це — збирачі конопель,
 
це вони повертаються в міста, несучи
 
на плечах гарячі рослини,
 
заходять в свої будинки, обережно
 
переступаючи через черепах і старих,
 
вже сліпих від старості тритонів;
 
 
 
крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку
 
виростає очерет, з якого пастухи роблять
 
дивні духові інструменти, що звучать залежно
 
від напрямку вітру;
 
 
 
і, виганяючи зранку череди, вони
 
випускають вперед повітряних зміїв і
 
вимахують бамбуковими палицями,
 
будячи зі сну помаранчеві зірки;
 
 
 
кажучи —
 
 
 
вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,
 
виплутуйтесь із цієї жорстокої трави,
 
ламайте смарагдове листя, за нашими спинами,
 
за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти,
 
вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів,
 
в яких нам доведеться помирати від лихоманки
 
і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних
 
зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих,
 
які не можуть продертись крізь нашу густу траву.
 
 
 
Дивись, писала вона йому,
 
все, що збулось, і все, що збудеться,
 
все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, —
 
все це в руках невідомих тобі чорноробів,
 
наша велика реальність, з кав’ярнями й
 
кредитними банками, чекає щоранку
 
на твоє пробудження;
 
 
 
все функціонує лише за твоєї присутності,
 
все закінчується лише з твоїм помиранням,
 
все це ніколи не припиниться,
 
все триватиме безкінечно,
 
без кінця і початку,
 
до самої смерті.