Століття Якова

    Бажав Улянці щасливого життя, яко на землі і яко Пречистій Діві, шептав. А вже по закінченні тої дивної молитви покаявся — чи то перед Богом, чи перед нею — що ніколи в тому її житті не з’явиться.
    І був шлях — цілий день зновика йшов — назад за Буг. А коли на світанку вже на крипі переправлявся — на березі постать дівочу побачив. Дівчина стояла і дивилася на річку, на крипу. Впізнав і несказанно здивувався — то ж Неоніла, Нілка, донька хазяїна тартака. Старша за нього, дівка на виданні, ряба, невродлива, з випнутою губою.
    Чого б їй тут бути? Стрічає когось?
    І тут як приском сипнуло — його ж і стрічає. Його, от яка біда. Його, з яким, може, парою слів перекинулася.
    — Доброго ранку, Ясику!
    — Доброго, доброго, — він не знав, що далі казати, а лице дівчини перед ним раптом розпливатися стало.
    — Тибе батько послав за мною? — вимовив зрештою.
    Вона густо почервоніла. Навіть ластовиння, здалося, фарба залила. Одвернулася, і раптом — голову назад, рвучко.
    — Батько?.. Чого батько?.. Тато не знають, де я... А я подумала...
    Вона вмовкла, ще більше засоромлена, а тоді вже подумав Яків: може, доля посилає йому подарунок. Хай і у вигляді цієї невродливої, рябої старої дівки.
    «Али ж нє, — мало не скрикнув Яків наступної миті. — Али ж нє!.. Де ж то я стою, на якому березі, Господи!»
 ЧАСТИНА ДРУГА 
 ЧЕРВОНИЙ КІНЬ 
    1
    Їх двоє купають біля річки своїх коней. Двоє польських уланів — капітан, батальйонний командир князь Едмунд Радзивілл, і його ординарець, улан особливого кавалерійського полку Війська Польського Другої Жечі Посполитої рядовий Яків Мех. Яків потрапив у кавалерію й дуже тим пишається.
    Одного разу капітан Радзивілл помічає його погляд, кинутий на коня товариша по службі Антона Тимоньчука. Кінь у того незвичної масті — не буланий, а чисто червоний, наче тая фана[6], що колись, у двадцятому році, коли прийшли червоні, місяць майоріла над їхнім селом.
    — Хочеш такого мати? — питає капітан Радзивілл, звісно, польською мовою. — Бачу, що хочеш. Матимеш.
    Дивний цей капітан-князь. Геть не панське, просте у нього поводження з жолнєжами[7]-уланами, багато з яких родом з Волині, звідки і його князівська світлість. Любить розказувати про свою Олику, де у нього замок-маєток на 365 кімнат, за числом днів у році. Якову таке навіть тяжко уявити — 365 кімнат, майже штири сотки, що ж робити у тих кімнатах? У них в кожній хаті добре, якщо є кімната і кухня, то в багатших, а в їхній, як і в більшості загорєнців, кімната, яку в них називають хатою, як і всю хату, — у ній і стіл, і ліжко-лежанка, і лавка, і піч, на якій сплять батько з матір’ю, гріють свої старечі кості, хоча, які старечі, на той час їм десь за п’ятдесят тилько-но перейшло. На ліжку він з молодшим братом Гаврилком, на лавці — сестра. Добре, що вже у війську отримав звістку — сестра йде заміж на сусіднє село.
    А капітан якось попросив ординарця помогти своїй сестрі, котра до нього гостювати приїхала, купити продуктів на іменини. Пані — молоденька жінка — наказала, що купувати: мнєсо, ковбаски, всілякі там лагодзінки. Грошей дала. Він і купив, і здачу приніс — два злотих і сорок грошів. Візьми собі, жолнєж, на куриво, сказала сестра. Ну він і одповів чесно, що не палить (тоді ще справді не палив).
    — Який чесний цей хлоп, — сказала княгиня.
    І запросила у гості, в Олику. У той палац.
    Триста шістдесят та ще й п’ять кімнат! Якось йому сниться той домина, він блукає по кімнатах-хатах, не може знайти виходу й раптом в одній, другій кімнатах, куди заглядає, застає Улянку. Улянку, а далі в якійсь п’ятій чи шостій стоїть Неоніла. Потім обоє з’єднуються, в обох одне лице, то в однієї, то в другої, а потім на їхньому місці з’являється третє лице — тоже жіноче, али незнакоме. Воно відступає, зникає утемряві. Мовби розчиняється. Йде за ним і когось кличе.
    Він прокидається від штурхана в бік, сусід по казармі каже, що кричав. За вікнами ще тільки ледь-ледь просіюється світанок. Йому здається, що за тим вікном стоїть Улянка. Стоїть і сміється. У неї таки народився син, Іваном назвали, бо коло Купали родився, уже й ходить. Тупцяє, тримаючись за Улянчину руку. А може, й за Тимошеву. Нє, навряд, якщо Тиміш знає, чий то насправді син.
    А його Тиміш не вбив, навіть не зачепив, тилько стрітивши, уже знав тоді Яків, що до війська піде за місяць, — очима циганськими кресонув. І якось наче спогорда подивився. Наче то не він, Яків, першим з його жінки росу збив, та ще й не раз, а він у Якова скарб абощо забрав.
    Не забути погляду, не забути й Улянки. Лізе до голови, пече.
    «Дивний світ, бач, який широкий, до доми, щитай, двісті верстов буде типерка, а може, й цілих триста, а зав’язався мині світ на одній бабі», — думає Яків.
    У вікно просіюється світанок. За вікном стоїть Улянка. Яків проганяє думки й видиво, думає про свого червоного коня. Капітан вирішив швидко — Антон отримав підвищення по службі, дали йому личку на погони, а коня забрали, обміняли на іншого, червоний же дістався Якову. Статний, лискучий фана-огир.
    І він купає того коня, гарного, як чорт, пряде вухами, оком косує, кралець. Капітан Едмунд зі сміхом розповідає, як там у Олиці він ще дитям забіг до однієї хлопської хати, його запросили за стіл, як їв разом з усіма бульбу варену, очищаючи пальчиками своїми князівськими од лушпиння, і вмочав в олію. Як мама його прибігла, закричала, що ж це він їсть і чи живий тепер останеться. Як батько його, князь Януш, мудро вирішив, що Едмунд має право приходити до тотої хлопської сім’ї й, коли захоче, снідати чи вечеряти тією ж бульбою.
    — Бульба смачна, — сміється капітан.
    «Еге ж, смачніша за панські лагодзінки», — трохи злостиво думає Яків.
    Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях — князь на своєму вороному, а Яків — на червоному. Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні. Справжні улани. От би заприсягнувся Яків, що у ті миттєвості не тільки почувається, а й є тоже справжнім паном. Пан Якуб Мех! Гех!
    Їдуть до казарми, й уже неподалік розташування їхнього уланського полку. І саме на вулиці, що веде до брами кавалерійської частини, бачать двох дівчат у довгих спідницях і легких світлих блузочках, з капелюшками на гордо поставлених голівках. Коли порівнюються з ними, дівчата обдаровують захопленими поглядами, пустотливо сяють їхні очі, вони, мов за командою, здіймають у вітанні ручки в тонких білих рукавичках, наче з срібних павутинок зітканих. Капітан Едмунд прикладає руку з двома відставленими пальцями до конфедератки і раптом нагинається й на ходу хвацько хапає ближчу з дівчат під руку. Під захоплений вереск підіймає й садовить поперед себе на коня.
    — Нєх пан Якуб не позостає[8], — сміючись, каже.
    Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере — Боже, яка тендітна — і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.
    Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом — як там, по-панському, дух чи духи — пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.