Століття Якова

    Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина — Боже! — торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, — грім і блискавка!
    Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову — як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту — тиждень гауптвахти.
    «Хоч місяць», — думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.
    2
    Оленка:
    — Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.
    «Я й так мовчу, — думає Яків. — Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»
    Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.
    Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.
    — Серпень з вереснем стискають один одному правиці, — раптом каже вона і пояснює: — То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий — налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?
    — Напиши Валькові, — каже Яков.
    — Он як...
    Вона злазить з лавки і знову сідає на неї. А тоді легко зістрибує. Стає — рученята в боки. На кішку, що от-от пазурики випустить, схожа.
    — Он як? Радите написати? Думаєте, між нами щось було?
    — Вам видніше, — каже Яків.
    — Господи, ну чого ви такий спокійний, — Оленка сплітає руки, хрускають пальці. — А ще, судячи з усього, прожили бурхливе життя.
    Яків дивиться на неї і старається щось збагнути.
    — Бурхли...
    — Бурхливе, — підказує Оленка.
    — Бурхливе, кажеш? А в тебе яке?
    Вона скупо й гірко усміхається. Ця гіркота, збентеженість неїна лякають Якова. Щось трапилося — розуміє, а що — боїться спитати. Бо вона, цяя дівка, як наполохана пташка, що звідкілясь прилетіла налякана, мовби з пазурів шуліки вирвана, і тилько на сідало сіла й заспокоїлася... Та щось же затривожило...
    — Непутяще у мене було життя, — каже Оленка. — Непутяще, хоч і моє. Я його вже ніби закреслила, а в нову річку ввійти боюся. Не хочу, діду мій Якове. От яка біда. І ніхто нічого не порадить. Навіть ви. Ви-те, як у вас кажуть. Ви-те...
    А потім вона сказала, що піде до Ольки. До вашої доньки, Якове Платоновичу. Ще самотнішої, як вона. Бо в неї, Оленки, бач, є вже він, дід, близький, хоч і чужий. А в Ольки...
    — Ти мене обіжаєш, доцю, — сказав Яків. — Обіжаєш... Бо Олька...
    Хотів сказати — сама винна, але стримався. Бо то ніби й неправда, він теж добрий, карахтер у нього тоже не з медом... І не сметаною на булку мазаний.
    — Пробачте тоді, дідусю, — сказала Оленка. — Та до пані Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...
    І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.
    З
    Він сам. І не сам. Відсидів «губу». Правда, коли майора Пєнжинського не було в частині, капітан забирав його до себе, на заняття з гарцювання та подолання перешкод на конях, та й вночі дозволяв у казармі ночувати.
    А відсидівши «губу», Яків рушив у місто, ледь отримав перше звільнення, шукати ту дівчину, од якої лишився тільки подих з її прекрасних вуст, що вимовили ім’я: «Зося». То у відповідь на його запитання, коли з коня зсадив, як її звати.
    Вдруге в житті він почув це ім’я, коли вже стомився блукати вулицями Тарнува, міста, де служив, вдивлятися в обличчя дівчат, чути їхній сміх або бачити заохочувальні посмішки, наздоганяти на вулицях самотніх панянок, щоб переконатися — то не вона. Не Зося.
    Прокіп Тищук був земляком, з села за півтора десятка верстов од Загорєн, та ще й служили в одному полку, тильки Прокіп в іншім ескадроні. А тут землячок йшов щасливим і усміхненим. У зубах стеблина якась, конфедератка набік збита.
    — Тоже мав картку на недільну відпустку? — спитав земляк. — Де був?
    — Та так... Гуляв.
    — Ну, ми тоже гульнули з хлопцями. Веслик знає, де можна розважитися. Дівчата попалися люксусові. А особливо Зоська.
    — Зоська? Яка Зоська?
    Щось наче вдарило Якова в тім’я. Перед очима шарахнуло. А тоді потилицю захолодило. Мовби льоду хто приклав.
    — Та ж ти її знаєш... Ну, та, що ти на коні привозив у полк разом з капітаном... Вона, правда, Веслава першого обслужила, тоді Тадека, али й мені дісталося по вищому класові, як барону... Баба-люкс!
    — Та Зося...
    Прокіп трохи знітився. Присвиснув. Зирнув пильно, очі смішки продають.
    — А ти гадав, що тая Зоська тильки тобі... Ну, вибачєйте, пане, ни знав, що ти...
    Яків зацідив Прокопові в пику. Той зойкнув і зарепетував, що земляк геть з глузду з’їхав, коні понесли, раз поліз битися за якусь шльондру.
    Яків отямився. Справді, чого він зірвався, ніби голодний пес із цепу? Було б за що!
    — Вибачєй, — сказав. — Я справді думав, що вона тильки моя. Пішли, пивом пригощу. А на другу неділю разом до неї підемо.
    — Та що там неділі ждати, — Прокіп по плечі його дружньо гепнув. — Казала, що у вівторок ввечері можна приходити. То після відбою й гайнемо в самоход. Обидві — Зоська і Віся — ждатимуть. То йдем на пиво?
    — Йдемо.
    Ті два дні Якова то трусила пропасниця, то картав себе останніми словами. Аж його дивний настрій помітив капітан Радзивілл.
    Спитав, що з ним таке. Може, його ординарець отримав із дому якусь погану звістку? Ні? Сердечні справи?
    — Пане капітан, — сказав Яків, коли вони сіли на коней. — Хотів би спитати, що то єстем любов? Коханнє... — вимовив так, що аж самому мулько стало. — Мілосць повашем? І цо таке єстем кобіта[9], пане капітан? — додав.
    Капітан Едмунд засміявся. І сказав, що ніколи б не подумав, що його улана, так, так, Якубе, не ображайся тильки, простого хлопа, цікавлять такі кардинальні питання. Кардинальні — те слово Яків добре запам’ятав. На це запитання, по суті, неможливо відповісти, сказав капітан Радзивілл. Якщо тільки намагатися відповісти щиро, так, як іде від серця. Багато хто назвав би, може, якесь формулювання, але будь-яке визначення зів’яне, якщо йдеться про справжнє почуття.
    Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна[10] і коб’єта. Почуття... Яке воно — світле, темне? Багато хто вважає, що жінка — то породження диявола. Її почування й примхи — то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?
    — Доводилося, — сказав Яків.
    — Якщо знаєш, куди йти, йди, — сказав князь Едмунд. — Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?