Кайдашева сім’я

 Кайдаш ухопив кочергу й замірився на молодиць; вони його ніби й не бачили й все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тоді була п'ятниця. Він був голодний та сердитий. Жіночий крик дратував його.
 — Покиньте мотовило, бо так і впечу обох по спині кочергою! — крикнув він на всю хату.
 Молодиці стояли бліді, як смерть, і од злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усієї сили об землю кочергою, вихопив з їх рук мотовило й потрощив його на цурпалочки. Свекруха й невістка розійшлись набік.
 — Чого ви лаєтесь? Чого ви сваритесь? — почав Кайдаш. — Господи! сьогодні свята п'ятниця, а вони тобі, неначе на злість, тільки до гріха доводять. Нащо тобі, Мотре, те мотовило?
 — Буду свої починки мотать. Одначе в вас доброї сорочки не заслужиш, — сказала Мотря.
 — Вона хоче прясти собі на полотно нарізно од нас, — сказала Кайдашиха, ледве дишучи.
 — Нащо тобі прясти нарізно? Чи тобі хто полотна не дає, чи що? — спитав Кайдаш у Мотрі.
 — Хочу прясти, бо маю право, — сказала Мотря.
 — Ставте, тату, мерщій хату через сіни, — обізвався Карпо.
 — Ти б лучче свою жінку трохи приборкав, щоб не так високо літала, — сказав батько.
 — Хіба моя жінка курка, щоб я їй крила обборкав, — сказав Карпо.
 — Карпе! не дратуй мене, коли хочеш, щоб і в тебе була ціла чуприна.
 — Далеко вам до моєї чуприни! — обізвався Карпо.
 — Ти думаєш, що в мене руки не доросли до твоєї чуприни? — крикнув батько.
 — Мабуть, уже переросли... Мати кривдить жінку, а ви мене, —сказав Карпо.
 — Хто ж тебе зобижає? Хіба я тобі їсти не даю? — крикнув батько.
 — А хіба ж ви дали мені коли хоч копійку в руки? Я роблю, а ви гроші в свою скриню ховаєте.
 — Нащо тобі гроші? Хіба хочеш їх пропить? — сказав батько
 — А хоч би й пропить. Яке вам до того діло? — сказав Карпо.
 — То ти мене будеш на сгарість вчити! — кричав старий Кайдаш, блідий, як смерть, та все приступав до Карпа.
 — Тату, не лізьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть нас.
 — То ти через свою дурну жінку будеш мені цвікати таке в вічі! Чого ти, бісова дочко, гризешся з матір'ю? — крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. —Чи ти хочеш бути найстаршою в хаті, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобі за наймичку? Я тобі полічу ребра оцим мотовилом.
 Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом і зачепив її по руці.
 Між батьком і Мотрею став Карпо, неначе з землі виріс.
 — Тату! не бийте Мотрі! — крикнув він несамовито. — Яке право ви маєте бити мою жінку?
 — А чом же вона не слухає матері та тільки збиває бучу в моїй хаті?
 — Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на Мотрю, а сама тільки походеньки та посиденьки справляє.
 — То це ти таке говориш за свою матір? — крикнув Кайдаш.
 — То це ти мені колеш очі через свою жінку? — крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку. — От чого я діждалась на старість од своїх дітей!
 — Як ти смієш таке говорити на свою матір? — суворо крикнув Кайдаш і приступив на ступінь ближче до Карпа.
 — Тату! не наближайтесь, — говорив спокійно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному місці.
 — Через твою жінку, через оте ледащо та я буду на старість таке лихо терпіти! — крикнула, аж завищала Кайдашиха і вдарила кулаком об кулак під самим носом у Карпа.
 Карпо навіть не одхилив голови й не кліпнув очима. Він тільки витріщив їх ще більше, так що вони стали зовсім круглі.
 — Я поб'ю на тобі оце мотовило на трісочки, як ти не впиниш своєї жінки! — крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
 Карпо не оступився й не одхилився і тільки зблід та понуро поглядав на батька.
 — Тату! оступіться! Не вводьте мене в гріх, — сказав Карпо.
 Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилі б'ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблід, як смерть, а тонкі губи, міцно стулені, стали зовсім білі, неначе полотно.
 — Тату! не бийтесь! — ледве промовив Кардо. Кайдаш, блідий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
 — Тату! візьміть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, — промовив Карпо, ледве дишучи; він почутив, що вся кров налилась в його голову, заливала йому вуха, очі; він почув, що в його вухах задзвеніло й зашуміло, й зашелестіло, а в очах все в хаті почало крутиться.
 — Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
 Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу.
 Кайдашиха, Мотря й Лаврін крикнули в один голос. Лаврін з матір'ю кинувся оборонять старого батька й заступив його собою. Карпо оступився на два ступені до стола і знов став непорушне, неначе скеля, білий як крейда. Його темні очі погасли й ніби померкли, а волосся на голові настовбурчилось і стирчало, неначе в їжака. Мотря злякалась, що за її мотовило син побив батька.
 Лаврін з матір'ю підвели батька й посадили на лаві. Кайдаш не говорив ні слова й тільки стогнав. Він не стільки забився об діл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість — все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.
 — Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через силу вимовив Кайдаш та все стогнав.
 Кайдашиха почала голосно плакати. У Лавріна брови насупились. Він був ладен кинутись на Карпа й обірвать йому волосся на голові. Одна Мотря спокійно сіла на лаві, згорнула руки й дивилась то на піч, то під піч.
 В Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться світ. Він узяв шапку й вийшов з хати.
 — Це все через тебе, невісточко! — промовила Кайдашиха й вдарила до Мотрі кулаком об кулак.
 — Може, через мене, а може, й через вас, — спокійненько промовила Мотря, дивлячись під піч.
 — Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сіни та, про мене, там хоч голови собі поскручуйте! — сказав Кайдаш.
 — Та перше зробіть мені й матері двоє мотовил, — спокійненько промовила Мотря.
 — Бодай тобі добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой світе мій! Не дадуть діти своєю смертю вмерти, — бідкалась Кайдашиха. — Хоч зараз вибирайся до сусід з своєї хати.
 Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали по кутках і навели, як бліда та сумна смерть, покій на роздражнену, розгнівану сім'ю. Молодиці замовкли та тільки важко зітхали. На лаві сидів старий Кайдаш, сидів мовчки й собі важко зітхав, підперши голову долонею й спершись ліктем на коліно. На його широкому блідому лобі, на його спущених віках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемішаний з жалем. Він не їв цілий день. Його тягло за живіт. Він накинув на себе свиту, надів шапку та й пішов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.
 Карпо вийшов з хати в одній сорочці. Він пішов і став за повіткою під грушею. Свіжий перший сніг укрив гори й долини ніби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гір, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собі; він ніби здерев'янів од тієї страшної події, котру недавно вчинив. М'який перший холод ніби протрезвив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, і він потроху почав примічать хати, гори, ліс; він примітив, як батько вийшов з двора, пішов шляхом поза ставком на греблю, увійшов у шинок, як в шинку в вікні заблищав вогонь. Він примітив купку чоловіків, котра чорніла й ворушилась коло шинку на білому снігу. І все те він бачив, неначе десь у воді, одкинуте зверху од високого берега, або десь на дні неглибокої прозорої річки.