Кайдашева сім’я

 Холод почав проймати Карпа. Він почутив, що його тіло труситься од голови до самих пальців на ногах, що в його голова горить ніби вогнем. Він повернувся на місці й зачепив головою гілку груші, вкриту снігом. Сніг, неначе пух, посипався на його голову, на плечі, на голу шию, за пазуху. Тоді тільки він опам'ятувався, набрав у руки снігу, приклав до голови й тихою ходою пішов у хату.
 В хаті було тихо й сумно; ніхто не говорив ні слова, тільки вогонь палав та тріщав у печі й здавався однією живою веселою істотою в мертвій хаті. Вже в хаті і світло погасло, а Кайдаш сидів у шинку, пив з кумом горілку й там заночував.
 На другий день перед обідом Кайдаш увійшов у хату й уніс двоє нових мотовил.
 — Нате вам двоє мотовил та, про мене, очі повиколюйте собі, — сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
 Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обіді витягла з своєї скрині починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках і вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Ні один цар не махав з такою втіхою скипетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собі дух господині, самостійної господині. Свекруху брала злість. Для неї невістчине мотовило гуло, неначе кусливі джмелі кругом її голови.
 «Пропадуть мої конопельки! Похоплива невісточка попряде їх собі на полотно, поперед мене», — подумала Кайдашиха.
 А невістка мотала починки, полічила чисниці та пасма, скинула півмоток з мотовила й сховала в свою скриню.
 — Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховаєш все наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, — промовила свекруха.
 — Не бійтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла у своїй скрині, то ще б і надвір викинула, — сказала невістка. 
 Другого дня Мотря позбирала свої й Карпові сорочки й намочила в лузі.
 — Чом же ти не забрала та не помочила всіх сорочок? — спитала мати.
 — Тим, що вас усіх більше обпирати не буду. Періть собі самі; адже ж маєте руки.
 — Нащо ж той захід на два рази? Хіба ще мало гармидеру в хаті? Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хаті? — сказала Кайдашиха.
 Мотря не слухала матері. Вона пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала й покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.
 Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала його на стіл до борщу; хліб вийшов липкий, з закальцем на два пальці. На біду, й борщ вийшов недобрий.
 — Недобрий борщ, — сказав Лаврін.
 — Але й хліб спекла, хоч коники ліпи — сказала сердито Кайдашиха.
 — Аж у горлі давить, — обізвався й собі старий Кайдаш.
 Як на лихо, Лаврін, жартуючи, взяв та зліпив з м'якушки коника, поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору.
 Мотря зирнула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпіла б лайку ніж смішки.
 — Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! — крикнула Мотря й кинула об стіл ложкою.
 — Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що? — сказав старий Кайдаш.
 — Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою, — обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо. — Позабризкувала стравою усім очі. Щось ти справді вже дуже розібралась.
 — То варіть та печіть собі самі. Я нічим вам не вгоджу, — сказала Мотря, одійшовши до печі.
 — Якби ти була наймичка, то ти б собі одійшла од нас, а ми пекли б та варили самі собі, — сказав Кайдаш.
 «Будете ви й так самі пекти й варити», —подумала Мотря й задумала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа.
 Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім затопила в печі, знайшла два невеличкі горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стільки, скільки треба було на дві душі. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.
 Кайдашиха спала собі гарненько на печі та викачувалась. Полум'я тріщало в печі, окріп булькотів, а вона потягалась на печі в теплій постелі, думаючи, що невістка варить обід на всіх. Вже стало розвиднятись, Кайдашиха злізла з печі, глянула в піч і вгляділа двоє маленьких горнят.
 — Що це ти, Мотре, вариш в тих горнятах? — спитала вона.
 — Борщ та кашу, — одказала Мотря.
 — Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогодні ж не п'ятниця: і батько буде обідати.
 — Буде обідати, як ви наварите, бо я на вас усіх не буду більше варити. Я вам нічим не догоджу. Варіть самі собі, одначе ви вчились у панів.
 Надворі вже світало. Сім'я обідала рано, а Кайдашисі прийшлось тільки що заходжуватись коло сирих буряків та коло капусти.
 — Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з світу! — крикнула Кайдашиха. — Що це ти витворяєш?
 — Те, що бачите.
 — Приставляй у більшому горшку борщ!
 — Навіщо? Мій борщ уже докипає, — сказала Мотря спокійно, але насмішкувато.
 Кайдашисі довелось самій приставлять другий борщ та другу кашу.
 Зійшло сонце. Мотря покликала Карпа обідати і поставила на стіл борщ. Сам Карпо здивувався.
 — Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить батька? — сказав Карпо.
 — Сідай та їж! Розносився з батьком. Батькові наварить борщу мати, а я більше не буду варити на всіх.
 Карпо не знав, чи сідати за стіл, чи ні.
 Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвір'я. В хату вбіг Кайдаш, а за ним Лаврін.
 — Подивись, що твоя невісточка витворяє! — крикнула Кайдашиха, вихопивши з печі мале горня з кашею.
 Старий Кайдаш витріщив очі на горня й не знав, до чого воно йдеться.
 — Глянь! Що це таке! — сказала Кайдашиха, тикаючи під самий ніс Кайдашеві горня з кашею.
 — Каша. Що ж воно, як не каша, — сказав Кайдаш. Він не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.
 — Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невісточка оцю кашу, — сказала Кайдашиха.
 — В щербатому б то, чи що, — сказав Кайдаш.
 — В щербатому... А чи стане цієї каші на всіх? — спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розуміє діла.
 — Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте кашу. Бийтеся собі удвох, а мене не зачіпайте, — сказав Кайдаш, сердитий на жінок.
 — Та це твоя невісточка зварила обід тільки для себе та для Карпа. Вона хоче обідать окремо, — сказала Кайдашиха.
 — Та нехай, про мене, обідає й сама, ще й розпережеться, — сказав Кайдаш. — Нехай, про мене, з'їсть оцю кашу з горшком...
 Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досі щеміла спина.
 — Я вже не знаю, що це далі буде. Візьму та й піду в комірники. Чом ти, Омельку, нічого не скажеш отій сатані?
 Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, і мовчав. 
 — Коли ти нічого не скажеш, то я сама викидаю отой обід свиням, — сказала Кайдашиха й швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиї бризнули на стіну й облили її потьоками до самої полиці.
 Мотря аж зверетенилась.
 — Коли ви викидаєте мою страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хліба. Ваш хліб давить мене отут у горлі, як важкий камінь. Нате вам і цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.
 Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем й кинула її під ноги свекрусі. Миска розлетілась на черепки: картопля покотилась аж під припічок.
 — Пху на вас! — плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ і пішов у повіїтку робити воза.
 — Пху! — плюнув і собі Карпо та й вийшов з хати.
 Лаврін присів і жартівливо плюнув на самісіньку копичку буряків та квасолі та й собі пішов з хати.
 В хаті зостались самі молодиці. Кайдашиха стояла коло печі над розбитою мискою, мов кам'яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, і дивилась на широкі потьоки на стіні коло помийниці.
 В хаті було тихо, тільки в печі на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабів разом, вхопившись за коси. Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, ґеґотало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й підняло здоровий огняний язик, лизнуло челюсті і загуло вітром в комині.