Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

— Ти виглядаєш куди краще, ніж учора вночі, — вимовила Рікка, коли вони проходили через затишну кімнату, обвішану сотнями картин самих різноманітних розмірів. Картини, кожна в позолоченій рамі, покривали кожен дюйм стіни.
— Спасибі. Зі мною вже все гаразд.
Ніккі помітила, що всі картини на стінах були портретами, хоча і сильно відрізнялися по стилю. На деяких з них були зображені люди в церемоніальному одязй, верхи, в офіційних позах, на інших — гуляючи стоять посеред чудових садів, захоплені бесідою біля величних колон або відпочиваючі на лавках у дворі.
Вона звернула увагу, що на тлі багатьох портретів видно Замок або частина його. В якійсь мірі вражаючою і сумною здавалася думка про всіх цих людей, які колись жили тут, про те, що колись в цьому місці вирувало життя. Тим більше пустельним здавалося воно зараз.
Рікка оглянула Ніккі з ніг до голови.
— Здається, нічна сорочка була рожевою.
— Ненавиджу рожевий, — відповіла Ніккі.
Рікка, здавалося, була розчарована.
— Правда? Коли ми з Карою наділи її на тебе, мені подумалося, що в ній ти ще красивіша.
Спочатку здивована тим, що це висловлювання виходило від Морд-Сіт, Ніккі раптом усвідомила весь феномен рожевої нічної сорочки. Це була Морд-Сіт, яка шукала власний вихід із темної пустелі безумства.
Вона намагалася відкинути емоційні кайдани, що сковували її з самого дитинства. Все її життя, весь її світ були повні потворності та насильства. Рожева нічна сорочка являла собою щось невинне і миле — щось, абсолютно невластиве таким, як Морд-Сіт.
Радіючи з такої простої речі на Ніккі, вона лише пробувала радіти з чогось привабливого і нешкідливого. Це чимось нагадувало маленьку дівчинку, яка вбирала ляльку в красиву сукню. Це була зважена естетична оцінка і більш того — це була практика бажання.
— Спасибі, — вимовила Ніккі. Через мить роздумів вона додала: — Дуже красива нічна сорочка. Просто не мій колір, ось і все. Можливо, після того, як я переодінусь і поверну їй колишній колір, візьмеш її собі?
Обличчя Ріккі набуло підозрілого виразу.
— Собі? Навіть не знаю…
— На тобі вона буде чудово виглядати. Чесно. Рожевий відмінно поєднується з відтінком твоєї шкіри.
Рікка виглядала дещо розгубленою.
— Правда?
Ніккі кивнула.
— На тобі вона буде виглядати просто відмінно. Я б хотіла, щоб ти взяла її собі.
Рікка на мить завагалася.
— Ну… я подумаю, — нарешті сказала вона.
— Я її перекрашу і підберу самий підходящий тобі відтінок рожевого.
Рікка посміхнулася.
— Спасибі.
Хотіла б Ніккі, щоб Річард був тут і міг бачити цю боязку посмішку, яка представляла такий ризик для Морд-Сіт. Він би точно зрозумів, що цей, здавалося б, незначний пробний крок насправді був досить серйозною зміною для такої жінки.
Ніккі раптом усвідомила, що її власне серце наповнилося теплом від цього позитивного, хай і крихітного кроку назад до простих радощів життя.
Дивлячись на посмішку Ріккі, вона зрозуміла, що подібні речі означали для Річарда.
У міру того, як на неї сходило все більше розуміння, вона майже готова була розсміятися. Річард не просто б оцінив розвиток Рікки, він би побачив Ніккі — Пані Смерть — яка вчить ділитися радістю життя — нехай і в малому.
Вона навіть не відразу зрозуміла, що тільки що вони обидві разом з Ріккі зробили крок вперед. Ніккі і уявити не могла, як повинен був відчувати себе Річард, повертаючи її з похмурого існування, яким було наповнене все їх попереднє життя.
Всього на мить їй відкрилося це — вона побачила життя очима Річарда. Це було приголомшливо радісною перспективою того, як вільний вибір кожного міг зробити їх життя кращим. Бачення можливого, того, яким міг і повинен був бути навколишній світ.
Як же вона по ньому нудьгувала. Зараз вона віддала б усе на світі, щоб побачити його усмішку, ту саму посмішку, яка немов відображала все, що було в світі хорошмм і світлим. Вона була готова розридатися від того, як їй його не вистачало.
Рікка кинула на Ніккі косий погляд.
— Ти в порядку? Відьма нічим серйозним тобі не нашкодила? Ти виглядаєш, ну, не знаю, навіть… нещасною.
Ніккі недбалим жестом відмахнулася від неспокою і змінила тему.
— Ви знайшли Рейчел?
На виході з кам'яної кімнати, яка вкрита гобеленами з сільськими сценками, в просторий оброблений деревом зал, Морд-Сіт обдарувала Ніккі сумним поглядом.
— Ні. Чейз повернувся на зорі і повідомив, що знайшов її сліди за межами Замку. Потім пішов на пошуки.
Рейчел була ще однією ланкою, з'єднував Ріккі з простими радощами життя. Ніккі прекрасно знала, які почуття прив'язують Рікку до дівчинки, хоча та ніколи відкрито не визнавала їх.
— Не уявляю, що могло спасти їй в голову, — кинув Зедд через плече, проводячи їх у вузькою галерею. — Це не дуже-то на неї схоже — просто втекти.
— Як гадаєте, чи не пов'язано це з тим, що Сікс десь поблизу? — припустила Ніккі. — Можливо, це її вплив?
Рікка похитала головою.
— Чейз сказав, що знайшов сліди тільки Рейчел. Там не було ніяких слідів Сікс.
— Ти думаєш про те ж, про що і я? — Запитала Кара Ніккі.
— Маєш на увазі той урок про сліди, що якось дав нам Річард?
Кара кивнула.
— Ми говорили про те, як за допомогою магії можна приховати сліди.
— І то правда, — погодився Зедд. — Але Рейчел пропала до того, як з'явилася Сікс. Якщо Сікс намагалася заховати свої сліди за допомогою магії, який був сенс ховати свої сліди, не ховаючи і сліди Рейчел?
Ніккі різко зупинилася. Вона обернулася до проходу, який вони тільки що минули. По обидві сторони низького порталу галереї стояли позолочені колони. На колонах спочивала міцна балка з вирізаними на ній символами.
Насупившись, вона глянула на колони.
— Хіба тут раніше не було щита?
Похмурий погляд Зедда підтвердив її побоювання. Чарівник рушив далі, і решта квапливо пішли за ним. В кінці залу він звернув направо в короткий прохід, який вів на спіральні сходи.
У порівнянні з величезними сходовими прольотами Башти, ці спіральні сходи були меншими, але все ж ні в яке порівняння не йшли зі звичайними спіральними сходами. Вони були досить широкі, щоб по сходинках було зручно підніматися, і ними могли пліч-о-пліч йти дві людини.
Сходовий колодязь був настільки великий, що від зовнішнього краю сходинки до внутрішнього людині довелося б зробити кілька кроків. Крім того, сходи химерно завивалися, йдучи вниз довгим штопором.
В цілому конструкція була дезорієнтуючою і при спуску вимагала певної уваги. Зійшовши зі сходів, вона, нарешті побачила, що химерна форма викликана необхідністю обігнути виступ скелі і піти під неї, туди, де стіни поблискували вкрапленнями мінералів.
Від підніжжя сходів короткий прохід вів у вже знайому розколину в скелі, яка відділяла камери для ув'язнених від самої скелі. Вони майже дійшли туди, де відьма застала їх зненацька. Ніккі подумала, що після вторгнення вільно розгулюючої по Замку відьми в залах запанувала особлива тиша.
Притому, наскільки вона була обізнана про щитах, їй важко було уявити, що таке взагалі можливо. Створюючі це місце і забезпечуючі його захист чарівники безсумнівно передбачили протидію всім формам магії, включаючи магію відьом.
— Ось, — оголосив Зедд, зупинившись. — Спочатку це з'явилося ось тут.
Він вказав на точно підігнані кам'яні блоки стіни навпроти нерівної гранітної поверхні природної скелі.
Ніккі подивилася на стіну і помітила неприродно виглядаючі темні плями. На десятки футів на стіні тут і там траплялися одні й ті ж темні ділянки. Здавалося, щось сочиться прямо з каменю.
— Що це? — Запитала вона.
Зедд торкнув пальцем одну з темних плям, потім підніс палець до її обличчя.
— Кров.
Ніккі моргнула. Вона втупилася на густу вологу червону речовину на його пальці і знову подивилася чарівникові в очі.
— Кров?
Він похмуро кивнув.
— Кров.
— Справжня кров?