Право на істину

Рецензент СТАНІСЛАВ ПАВЛОВСЬКИЙ
 
РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА
Скільки разів я вам повторював: коли ви відкинете все неможливе, те, що залишиться, нехай
найнеймовірніше, і буде правдою.
АРТУР КОНАН ДОЙЛ
 Ч  ас дії: 3 лютого 1925
року. Холодний вологий ранок.
 Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні.
До відходу експреса “Лондон-Плімут” лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись
в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під
скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу.
Пасажири, припавши до вікон, марно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя
проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися
на примхливу, туманну лондонську зиму…
У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагону — похмурий і
чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям,
він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на
справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний
товстун.
Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав
добряче зачитаний номер “Аннален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати.
Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн. До електродинаміки тіл, що
рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно
захоплюються модною і незрозумілою теорією відносності.
З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його
завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов, і тому
знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному з них йшлося про смерть
англійського фізика сера Олівера Хевісайда. Очі товстуна зблиснули цікавістю: нарешті з’явилася
хоч якась причина звернутися до мовчуна.
— Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівера Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик.
Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той
не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету.
— Цей вчений помер, і я…
— Обличчя сусіда враз поблідло.
— Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника?
Той заперечливо похитав головою.
Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по
рейках, почав набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід.
 Час дії: пізній вечір наступного дня.
 Місце дії: північна околиця курортного містечка Торкі в графстві
Девоншир.
Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у
чепурних будинках немає порятунку від негоди.
На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою
кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не
помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої
веранди. Вітрогін та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки…
Уважний спостерігач, який випадково опинився б неподалік самітньої вілли, помітив би крізь
заґратовані вікна мерехтливий вогник, що сновигав всередині її. А пасажир-товстун з останнього
вагона експреса “Лондон-Плімут”, безсумнівно, впізнав би в невідомцеві свого недавнього
сусіда-мовчуна.
…Із запаленою свічкою в руці той похапцем обстежив нижні приміщення, відтак квапливо
піднявся скрипучими сходинами на другий поверх. Заглянувши в усі горішні кімнати, зупинився на
порозі останньої. Це був кабінет господаря — тьмяне світло вирвало з темряви розставлені вздовж
стін книжкові шафи і стелажі.
Прилаштувавши свічку на масивній бронзовій чорнильниці, він прискіпливо переглянув папери,
що акуратними стосами лежали на письмовому столі. В шухляді натрапив на товсту теку: “Теорія
електромагнетизму. Частина четверта”.
Рукопис вмить опинився в саквояжі. А за хвилину людська тінь майнула верандою і небавом
розчинилася в пітьмі.
 Час дії: червневий ранок 216 року до нашої ери.
 Місце дії: видолинок ріки Авфід поблизу Канн.
На світанку римські легіони перейшли через річечку, що відгалузилася від Авфіда і
повернула на південь, вишикувалися звичним порядком.
Кіннота під проводом консула Емілія на правому крилі стояла на березі річки Авфід, а
численні латинські ескадрони на чолі з Теренцієм Варроном прикривали ліве крило союзників.
Попереду — легкоозброєні воїни з метальними снарядами. За ними повільно рухалися під
командуванням проконсулів Сервілія і Антонія Регула легіонери в блискучих латах.
Скільки сягало око, простягалася рівнина. Лише на заході обрій замикався хвилястими
лініями гір, що обступали витоки Авфіда. Сходило сонце, виграючи променями на металі грізного
війська.
У цей час розвідники доповіли Ганнібалу про виступ переважаючих сил противника. От-от
розпочнеться битва. Поки воїни снідали, чекаючи наказу виступати, він разом з воєначальниками
обговорював ситуацію.
Сонце вже піднялося над горами, коли карфагенські загони перейшли Авфід убрід та
вишикувалися на протилежному березі в бойові порядки. Легкоозброєні воїни, балеарські пращники і
лучники, далеко витягнувшись ланцюгом попереду війська, надійно закрили карфагенський центр. За
ними йшла галльська та іспанська кіннота. Половина лівійської піхоти, відсунута уступом назад,
примикала до неї праворуч. Далі в серпоподібній позиції розташувалися галльсько-іберійська
піхота, друга половина лівійських військ, і, нарешті, на правому крилі стояли нумідійські
вершники. Грандіозне видовище! Так вишикувалося військо Ганнібала супроти римлян. Сам полководець
з братом Магоном був у центрі, де найнебезпечніше, а його помічники Гасдрубал і Маграбал
командували лівим та правим крильми.
Пролунав бойовий клич, війська рушили. За наказом Ганнібала центр швидко просунувся
вперед, утворивши трикутник, вершиною до римлян. Лівійці на обох флангах лишилися на місці.
Виставивши перед собою щити, вони спокійно спостерігали за битвою, яку почали пращники та
лучники. Стріли і списи градом сипалися на шоломи й щити легіонерів, каміння та свинцеві кулі
балеарців здалеку вдаряли по зімкнутих рядах римлян. Поранений консул Емілій повів римську
кінноту на ворога, яка тісними групами збилася коло річки. Вершникам було важко розвернутися, і
вони билися око до ока, гарцюючи на місці…
Троє вивідувачів — ветеран Корнелій, декуріон Флавій і центуріон Марк — початок битви
проспали. Вилазка в тил ворога їм вдалася: в карфагенському обозі пощастило набачити величезних
страхітливих тварин — слонів, яких Ганнібал надумав випустити найвирішальнішої миті. Однак
розповісти про це своєму начальникові — трибуну Севру — не змогли. Коли вертали до своїх,
випадково натрапили на залишений напризволяще карфагенцями віз, де надибали напрочуд смаковите
корінфське вино. І вояки переоцінили свої сили… Після п’янкого напою поснули в кущах верболозу.
Прокинулися ж від галасу битви.
Флавія, наймолодшого, вирішили послати на розвідку. Той, добряче наляканий, повернувся
дуже швидко.
— Що трапилося? — запитав Марк.
— Схоже, Ганнібал, окрім слонів, має щось підступніше, — видихнув декуріон.