Теплі історії про дива, коханих і рідних

Дівчина вирішила не опиратися, коли він зізнався. Любить лише її. Ось таку, трохи розтріпану, занадто розумну, захоплену, незрозумілу.
З тих пір їх завжди бачили разом. Він не відволікався на інших, Аня ж поринула у світ нових відчуттів, часом забуваючи, що вона хороша дівчинка. Десь у глибині душі стогнало відчуття тривоги: усе не так, він не твій, не для тебе, отямся, хороші дівчатка й погані хлопчики — це казка для малечі. Нервувала мама.
Лише одного разу в суперечці він, ніби жартома, замахнувся на неї рукою. Колись прийшов на побачення п’яним. Хлопець оточив її собою — не виберешся. І в очах його крига: нікуди від мене не подінешся. Аня потрохи захлиналася від його присутності, хоча зовні все було ідеально. Красива пара, союз протилежностей — мліли друзі й заздрили вороги. Насправді ж…
— Як? Тобі твій театр потрібніший від мене?
— Для чого тобі та бібліотека, ти й так усе знаєш. Заучка!
— Та розчешися, нарешті, схожа на своїх бездомних псів, кудлата така!
І дівчина піддалася своїм тривогам. Заховалася. Спочатку попросила маму казати, що хворіє. Потім просто не відчиняла двері. Не ходила на пари, дзвонячи деканові й просячи ще день-два, наздоганяла вдома. На вулицю виходила, остерігаючись, зсутулившись, роззираючись навколо, щоб, бува, не потрапити йому на очі. Але любила його. Аж терпли долоні при згадці про його доторки. Без нього її життя було прісним, холодним, як учорашні млинці з холодильника.
— Алло? — Мама брала слухавку тепер постійно, піддавшись проханням доньки. — Так, так, вона вдома. Так, трохи хворіє. Зараз запитаю. Аню! — Донька робила великі очі й розпачливо хитала головою. — Це Павло, сусід. Питає, чому тебе немає на парах і чи можна до тебе зайти, щось хоче запитати.
— Можна, — полегшено зітхнула дівчина.
Павло теж відмінник, конкурент і просто хороший одногрупник із гарним почерком, у нього всі списували лекції, в тім числі й Аня… останнім часом. Його не надто любили однолітки — високий, худий, із колючим поглядом світло-карих очей, що визирали з-під нависаючого чорнявого чуба, він ще й був надто правильним. З таким навіть викладачі не сперечалися. Обзивали позаочі вундеркіндом, та й усе. Тихе життя тихого хлопця посеред тихих книжкових полиць.
Павло зайшов із шоколадкою, з усмішкою на всі тридцять два брекети і… гвоздичкою. Аня аж поперхнулася.
— Привіт.
— Ну, привіт.
— Слухай. Я бачу, ти все хворієш, хворієш. Хотів запропонувати товариство. У мене новий фільм є. Подивимося?
— Ти знаєш… — Аня думала, як чемно позбавитися непроханого гостя, вона ж чекала, що вони разом обговорять щось стосовно навчання, може, книжками поміняються, аж тут такий фортель.
— Ідемо. Я ж поруч живу, он, у сусідньому під’їзді. Обіцяю, нічого такого. Просто вирішив тебе розважити!
— А, — Аня таки не знайшла аргументів, ще й мама підступно винесла в коридор светра, мовляв, іди. — Ну, йдемо тоді, як не жартуєш.
Павло й справді крутив фільм на новому проекторі, його кімната — зразок сучасної лабораторії з різноманітною технікою: усе було складене, прибране, навіть пилинки не лежало на чорних лискучих поверхнях, у страшному порядку розставлене, здається, поворушишся — і досконалий лад зруйнується.
— Сідай, сідай, — широко розвів руками Павло й підставив Ані зручне крісло. — Тут не часто бувають гості. От, вибирай.
— Ого, — якось недоречно буркнула дівчина, коли він підсунув їй цілу стопку дисків із фільмами. Жодного з них вона не бачила, тому байдуже, який вибирати. — Багато. Давай цей.
Вечір минув, як одна хвилина. З Павлом було легко. Вони дивилися фільм, обговорюючи сюжет, потім розмовляли про навчання, книжки. Виявилося, хлопець теж любить фантастику. А на театральні постановки студентського театру ходить щовистави.
Уночі пролунав дзвінок у двері. Роздер сни мешканців квартири, налякавши, пригнітивши. Такі дзвінки ніколи не несуть нічого хорошого. Двері відкрив батько. Сплюнувши з досади, розвернувся і гаркнув доньці: «До тебе!». А там стояли троянди. Багато. Штук сто, може, й більше. Аня ніколи не бачила стільки квітів. Темно-червоні, на тонких довгих пагонах. Її улюблені.
— Я хочу, щоби ти йшла зі мною, — сказав він. — Без тебе мені погано. Я не хочу бачити, як ти ходиш з якимись ботанами, не хочу бачити тебе з кимось іншим. Ходімо.
— Куди? — спитала дівчина.
— Та несуттєво! Ти любиш мене. Я це точно знаю. То ж не питай дурниць. Ходімо.
— Я в піжамі.
— Облиш. У мене є гроші, зараз щось купимо.
— Але…
— Ходімо!
Серце мліло від його голосу, сльози стояли в горлі від нього, такого. рідного, такого незрозумілого, чужого. Рука вже сама тягнулася в його долоню.
— Ні, — просто сказала вона. — Ні.
— Я не повернуся!
— Добре.
Він пішов геть. Вона ніколи так не плакала. Це були сльози якогось полегшення, болю. Очищення. На ранок життя набуло своїх кольорів. Не було психоделічного закоханого божевілля. Аня спокійно зібралась і пішла в університет. Зрештою, чого їй боятися?
— Сідай біля мене, — запропонував Павло.
І, на подив усієї групи, Аня сіла на першу парту, діставши ручку й зошита. Можна собі уявити, як десь там, може, й на небесах, полегшено зітхнули два янголи. Люди якось неправильно розуміють ідеальні стосунки.
* * *
Пара гарно вдягнутих літніх людей сиділа на потертій лавочці в парку. Він, тримаючи її за руку, зітхнув:
— Ти знаєш, ми таки зробили це.
— Що? — усміхнулася вона.
— Постаріли разом.
  
Ярина Дейнека
 
Диво жовтих парасольок
 
Вона написала в блозі: «У мене за вікном дощ. Чому дощ іде завжди саме тоді, коли так прагнеш сонця? Коли бажаєш світла й спеки? Літо буває таким сумним, що його хочеться втішити й зігріти. Я слухала улюбленого Шопена, читала улюблених Бронте, пила улюблений чай з м’яти, проте нічого не допомогло. Ні мені, ні тим більше літу. Хочеться чогось такого доброго, щирого й дитячого, ніжного й безпосереднього».
І вимкнула комп’ютер. І просто сиділа. Без усяких думок, без сліз, без бажань.
Після сварки з подругою, яка відбила в неї хлопця, і, звісно, після розриву з ним вона не могла отямитися. Двоє близьких людей раптом виявилися нікчемними зрадниками. Батьки не підтримали її. Вони завжди були проти Максима й заявили, що її «так звана любов вилізла боком, тож тепер викручуйся сама». Вони були суворими й надміру консервативними людьми й тепер завдали їй болю, не підтримавши у скрутну хвилину. Христині навіть не хотілося плакати. А точніше, не моглося. Вона все сиділа, не знаючи, скільки часу минуло відтоді, як вимкнула комп’ютер. Раптом пролунав дзвінок у двері. Христина спочатку не зрозуміла, чомусь подумала, що то телефон, вдивлялася в сірий екран мобілки, і аж тоді відчинила, навіть не глянувши у вічко.
На порозі стояв її однокласник Тарас, якого вона не бачила, відколи відгуляли випускний. Вона зустрічала іноді однокласниць, декого з хлопців, але так поринула в навчання у виші й «так звану любов», що й не помітила, як минуло чотири роки від останнього дзвінка. Це ж треба! Вже чотири роки.
З цим юнаком, який нікого не вражав ні зовнішністю, ні комунікабельністю, ні чимось іншим, у Христини пов’язано багато спогадів. Вона була його першим коханням, він залицявся, як міг, та, коли після трьох років зусиль йому нічого не вдалося, припинив спроби завоювати дівоче серце й відтоді ходив трохи похнюплений. Христині тоді було байдуже.
— Привіт, Христю. — Тарас шукав її розгубленого погляду, а дівчина так здивувалася, що їй аж мову відняло.
— Ой, привіт, що це я? Задумалась… Трохи вражена твоїм несподіваним візитом, проходь. Не сподівалася побачити за дверима тебе, проходь, я… — дівчина ніяк не могла скласти докупи й двох слів.
— Христино, дякую, але я не зайду. Я прочитав твій запис у блозі… випадково. І вирішив подарувати тобі дещо «світле й добре, щире й безпосереднє». Як ти й хотіла. Надягни плащ і взуй гумові черевики, бо надворі злива. Чекаю на тебе внизу.